«За газ усі мають платити справедливу ціну», – Блаженніший Святослав

Усі споживачі: чи то населення, чи комунальні підприємства, чи релігійні організації мають платити справедливу ціну за газ. Ця ціна має бути об’єктивною, а її встановлення – прозорим і зрозумілим для усіх споживачів.

Так відреагував Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, на суспільну дискусію, яка виникла внаслідок останніх рішень Кабінету Міністрів України про зміни тарифів за спожитий газ (Постанова № 315 від 27 квітня 2016 року). Згідно з цією постановою, з 1 травня 2016 року по 31 березня 2017 року (включно) діє гранична роздрібна ціна на природний газ для населення у розмірі 6,879гривні за 1 куб. метр, а для релігійних організацій (крім обсягів, що використовуються для провадження виробничо-комерційної діяльності) – у розмірі 3,913 гривні за 1 куб. метр.

Глава УГКЦ зазначив, що Українська Греко-Католицька Церква завжди є і буде зі своїм народом. Це було чітко продемонстровано і під час Революції гідності, і тепер під час війни за цілісність і незалежність нашої країни.

Коли Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій, в тому числі й наша Церква, впродовж останніх років офіційно зверталася до урядових структур щодо тарифів за спожитий газ для релігійних організацій, то просила про встановлення ціни не як для комерційних структур, чи підприємств (як зазвичай було), а як для населення. Адже релігійні організації не отримують прибутку, а здійснюють своє служіння за пожертви вірних, а також не мають, що є природним, жодних субсидій чи субвенцій від держави.

«Якщо сьогоднішня ціна для населення є справедливою і обґрунтованою, то ми перші будемо звертатися до Уряду з проханням таку ж ціну встановити і для релігійних організацій. Церква має нести тягарі, які несе її народ», – резюмуючи сказав Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ.

Глава УГКЦ: «Місія cлужебниць: між постійною обновою та вірністю традиції»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав узяв участь у форумі cестер cлужебниць з України під назвою: “Місія cлужебниць: між постійною обновою та вірністю традиції”.

Говорячи до сестер, Предстоятель намагався звернути увагу монахинь, що означає бути богопосвяченою особою та яка її місія.

За його словами, усе те, що ми робимо, усе те, що ми досліджуємо, усе те, ким ми є, вийшло з джерела Хрещення. «Зокрема, коли ми говоримо про особливість монашого покликання, звідки воно струменіє, де є те джерело? Це є cвяті таїнства Хрещення і Миропомазання. Хто така богопосвячена особа? Ніхто інший як досконалий християнин. Уперше богопосвяченими особами всі ми стали у святих таїнствах Хрещення і Миропомазання. Тому щоразу, коли ми шукаємо того джерела, з якого виплили, в якому народилися, ми відроджуємося. І коли якась богопосвячена особа хоче започаткувати епоху відродження, вона мусить усе-таки віднайти оте джерело, з якого випливає сила християнського життя. А потім куди ці струмочки потечуть, в якому напрямку Господь Бог скерує рух отої живої води через нашу спільноту, це і буде нашим дороговказом», – вважає Блаженніший Святослав.

Якщо говорити про наступне джерело, сказав архиєрей, яке Господь Бог щедро відкрив для нашої Церкви, зокрема для спільноти сестер служебниць, то це є блаженна Йосафата…

На думку Глави Церкви, якщо говорити про те, що випливає з покликання сестер служебниць, то найперше – це соціальне служіння. Він сказав, що ми сьогодні маємо так багато страждань у тілі нашого народу, що аж кричать до неба. Не бачити і не чути цього, треба бути справді глухим і мати закам’яніле серце.

«Сестра Йосафата, – сказав Предстоятель, – ішла туди, де найбільше люди плакали і кликали до Бога в їхніх болях і стражданнях. І сестри служебниці в багатьох наших єпархіях, спільнотах є чи не єдиною справжньою структурою, яка йде до тих, хто найбільше в потребі. Тому дуже хочу подякувати сестрам, що ви є на передовій. Тут, у Львові, є окремий дім, де сестри приймають переселенців і служать їм».

«Там є найбільша потреба, де найбільше є людського болю і страждання», – додав Глава Церкви.

Ще одне завдання, відзначив Блаженніший Святослав, яке сестри виконують з особливою силою, це є служіння, що пов’язане з вихованням основних засад християнської віри. Адже сьогодні багато людей є на межі розпуки, бо мало знають про живого Бога, який милосердний і хоче їм допомогти. «Тому, – вважає Предстоятель, – одне з найважливіших служінь є познайомити людину з Богом. Часто люди не мають надії. А це найгірше, що може бути в житті людини. Тому промовити до таких людей Божим словом означає дати їм надію, відкрити їм небо».

«Свідчення віри і служіння, яке сьогодні дають сестри, – наголосив Глава Церкви, – вселяє надію. Це показує, що ми здатні все перемогти. Війна завжди не буде… Але потім треба лікувати рани тої війни, служити людям, які ще довго носитимуть шрами на своєму серці. І хто це зробить, як не ви, сестри?!»

Патріарший дім Глави УГКЦ у Львові стане «батьківським для усіх дітей Церкви»

7 квітня на свято Благовіщення Глава УГКЦ Блаженніший Святослав та члени Синоду єпископів освятили приміщення Патріаршого дому у Львові, який знаходиться поруч Львівської духовної семінарії Святого Духа та ФБФ УКУ.

Як відомо, одинадцять років тому Блаженніший Любомир, тодішній Глава УГКЦ, переніс свій осідок до Києва. Попри це, велика частина Патріаршої курії залишалася у Львові. До цього часу церковні структури у Львові не мали свого приміщення для того, щоби розвивати діяльність Патріаршої курії.

«Це історична подія, бо Глава Церкви знову отримав свій дім в княжому Львові. Ми його назвали Домом Благовіщення Пречистої Діви Марії і в ньому поблагословили маленьку церковцю», – розповідає Блаженніший Святослав.

Глава Церкви переконаний, цей дім стане «батьківським домом для усіх дітей Церкви»: «Дім буде центром, де зустрічатимуться і співпрацюватимуть різні церковні структури – Патріарша курія, УКУ, ЛДССД, представники Львівської архиєпархії і не тільки».

У Патріаршому домі буде помешкання Глави УГКЦ та його співпрацівників, офіси комісій Патріаршої курії, Живе ТБ, «Живе радіо Воскресіння», а з часом офіс БФ «Карітас». А ще саме тут планують проводити Синоди Єпископів УГКЦ.

Важливо зазначити, адміністративною роботою, щодо завершення будівництва Патріаршого дому займався о. Богдан Прах, ректор УКУ.

Українцям задля преображення країни і світу потрібно пройти шляхом суспільного навернення

Корупція, що проникає чи не в усі сфери нашого національного буття, несправедливість у судах, нечесність у праці, алкоголізм і наркоманія, подружні зради і неморальність, вбивство ненароджених, хижацьке ставлення до природи – ось, на превеликий жаль, далеко не повний список тих національних недуг, які послаблюють життєві сили нашого народу, завдаючи непоправних втрат теперішнім і прийдешнім поколінням.

Такий перелік суспільних недуг сучасної України перелічує Блаженніший Святослав у своєму Посланні з нагоди Року Божого милосердя. Тому Глава УГКЦ наголошує, що «заклик до покаяння стосується не тільки кожного християнина, кожної людини зокрема». «Він не менш актуальний і щодо спільнот, цілих народів. Ми, як народ, теж потребуємо спільнотного очищення і навернення до Бога», – пише Блаженніший Святослав.

Навернення, пояснює Предстоятель Церкви, – означає радикальне відречення від гріха в різних його постатях та щире бажання виправити зло, яке було заподіяне. «Охорона життя від зачаття до природної смерті, пошанування подружжя як нерозривного союзу чоловіка і жінки, захист і пропагування сімейних цінностей, повага до гідності кожної без винятку людини, утвердження справедливості в судовій системі, плекання духовності й культури народу, турбота про навколишнє Богом дане середовище – це завдання, які стоять перед українським суспільством і які має зробити своїми легітимно обрана державна влада різного рівня», – зазначає автор послання.

Блаженніший Святослав зазначає, що наш народ виконає своє покликання і свою місію в розбудові нашого спільного європейського дому, до якого ми належимо історично й духовно, не тоді, коли намагатиметься будь-яким коштом сподобатися сильним цього світу, а тоді, коли справді обере джерелом своєї сили і натхнення Боже Слово. Тому у посланні він зазначає: «Якщо якась теза чи ініціатива суперечить Божому і природному законові та євангельській науці, то вона не може претендувати на назву «цінність», радше її слід вважати елементом ідеології, яка в підсумку неминуче призведе до приниження людини, заперечення найглибшої правди про неї і стане новим рабством та поневоленням».

На завершення Глава УГКЦ наголошує: «Господь не пошкодує для нас і для всього Європейського континенту своєї милості, якщо ми справді відмовимося від «мерзот і злочинів», якщо «намагатимемось пізнавати» Його закон, бажання Його серця та згідно з ними облаштовуватимемо наше особисте, родинне і суспільне буття».

Глава УГКЦ обговорив суспільно-політичне становище країни із Надзвичайним і Повноважним послом Чеської Республіки в Україні

31 березня Глава УГКЦ Блаженніший Святослав зустрівся із Надзвичайним і Повноважним послом Чеської Республіки в Україні Іваном Почухом. На зустрічі обговорили сучасне суспільно-політичне становище України.

«Посол виявив своє занепокоєння сучасною суспільною кризою в нашій державі. Натомість я розповів, спираючись на підсумки поїздки ВРЦіРО до Гааги (Нідерланди), яким чином українське церковне суспільство намагається зайняти активну громадянську позицію», – розповів Блаженніший Святослав.

Аналізуючи бесіду з чиновником, Предстоятель Церкви додав, що сьогодні ніхто не розуміє, що насправді відбувається у владних структурах: «Політичне суспільство виглядає як закритий клуб. І найбільшою проблемою в державі є спілкування між владою й суспільством. Для того щоб активно діяти в цьому напрямку, я розповів послу про ініціативи, які започаткувало релігійне середовище України». Глава і Отець УГКЦ говорив, зокрема, про Форум трансформації України, який є намаганням об’єднати громадські сили країни, щоб демонтувати стару пострадянську систему державного управління і сформувати певні засади нового суспільного договору, що має стати стратегічним планом реформування державних структур. За словами архиєрея, цей Форум має на меті зібрати суспільство, яке було б здатним не тільки вести діалог із владою, а й стало силою, що подавала б ініціативи.

«Посол вірить, що громадянське суспільство в Україні є джерелом надії на наше майбутнє», – підсумував Блаженніший Святослав.

27 березня виповнюється п’ять років патріаршого служіння Блаженнішого Святослава

У лютому 2011 року Апостольська столиця прийняла зречення з уряду тодішнього Глави Церкви Блаженнішого Любомира і перед єпископами УГКЦ постав серйозний вибір: хто буде наступним Патріархом?

На Виборчому Синоді, який відбувався у Брюховичах на Львівщині 21-24 березня 2011 року, владики зі всього світу обрали наступним Главою Церкви тодішнього єпископа Аргентинської єпархії. Це був перший раз, коли наступник вступав в уряд Глави УГКЦ ще за життя попереднього.

Початок Революції гідності в листопаді 2013 року, а пізніше анексія Криму навесні 2014 року перед Церквою ставить важливе завдання – бути зі своїм народом. Військове капеланство стрімко розвивається і переходить у практичний вимір. Опіки Церкви потребують і ті, хто втрачає близьких під час війни, вимушено переселені, поранені. «З Блаженнішим Святославом ми почуваємо себе захищеними, впевненими. Він є надзвичайно активна особа і своїм прикладом надихає нас і дає впевненість працювати, іти служити і не зупинятися», – розповідає отець Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії у справах душпастирства силових структур.

А Леся Скубко, внутрішньо переселена з Донецька, признається, що з завмиранням серця очікує єктенії, під час якої моляться за постраждалих під час війни і за здоров’я військових: «Дар, яким володіє Блаженніший – дар великого люблячого серця. Він вміє вбирати в себе Божу любов і передавати її в серця тих, хто слухає його слово. І ця любов змінює серця людей».

Як зазначив Блаженніший Любомир, теперішній Глава УГКЦ відвідує парафії у всьому світі: «Він це робить, щоб в’язати різні частини нашої Церкви. А це дуже важливо».

«Те, що мені імпонує у співпраці з Блаженнішим Святославом – це субсидіарність, коли він готовий ділитися своїми повноваженнями. Це твоя ділянка. Ось бери, розвивай, неси, звісно, відповідальність за те, що говориш від імені Церкви, але обмежень немає», – зазначає о. Ігор Яців, керівник Департаменту інформації УГКЦ, до якого сьогодні, окрім новинного сайту, належать «Живе телебачення» і оновлене радіо «Воскресіння».

«Живе телебачення» пропонує переглянути відеорозповідь про п’ятиріччя патріаршого служіння Блаженнішого Святослава. Своїми думками про Церкву, якою вона стала за предстоятельства теперішнього Глави, поділились Блаженніший Любомир, релігієзнавець Людмила Филипович, кобзар, лірник, лідер гурту «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко, релігієзнавець з Донецька, вимушено переселена Леся Скубко, координатор військових капеланів отець Любомир Яворський та керівник Департаменту інформації отець Ігор Яців.

«Не можна, обороняючи одну заповідь, – порушувати іншу», – Блаженніший Святослав

Роль Церкви сьогодні є надзвичайно вагомою. Саме тому нам потрібно робити все можливе, щоб вірні чули її голос в суспільному житті. Про це говорив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав під час зустрічі зі священиками Київської архиєпархії.

Відповідаючи на запитання духовенства про роль Церкви в суспільному житті, Предстоятель УГКЦ зазначив: «Церква мусить проектувати вічний Божий Закон, який би став основою нового типу поведінки і будівництва стосунків між людьми в українській державі. Це дуже гостро показали суботні події у Львові», – зауважив Блаженніший Святослав.

Глава УГКЦ застеріг, що є велика небезпека того, що розмова про новий суспільний договір, тобто про новий вид поведінки у державі, буде базуватися на абсолютно антихристиянських правилах поведінки.

За словами Блаженнішого Святослава, це може привести до того, що коли Церква буде говорити: «Ні! Такого типу поведінка є абсолютно не припустима!», є загроза, що про неї говоритимуть як про противника європейського розвитку суспільства, та що вона стоїть на перешкоді розвитку України.

Предстоятель Церкви також зазначив, що Церква хоче добра для кожної людини, але нікого не може примушувати до його вибору. «Наголошую, що не можна реагувати одним гріхом на інший гріх. Не можна, обороняючи одну заповідь, – порушувати іншу. При цьому також маємо пам’ятати, що немає легких рецептів на вилікування важких гріхів», – наголосив Блаженніший Святослав.

Джерело:

Глава УГКЦ у Гнєзно: «Ідеологія «російського світу» є легітимізацією через християнську Церкву сучасного колоніалізму»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у своїй Доповіді «Україна – Польща – Росія: чи можливі мир і поєднання?» висловив переконання, що для українсько-російського добросусідства немає альтернативи. Цю доповідь Глава УГКЦ виголосив на Гнєзненському з’їзді з нагоди до 1050-річчя Хрещення Польщі, що проходив під гаслом “Європа нових початків. Сила християнства, що визволяє”.

Предстоятель вважає, що досвід, здобутий під час будування українсько-польського поєднання, може виявитися дуже помічним у формуванні дружніх взаємин із росіянами. «Дивлячись на теперішню ситуацію з перспективи французько-німецько-польських відносин після Другої світової війни, ми бачимо, що для українсько-російського добросусідства немає альтернативи. Обидва народи належать до одного і того  географічного ареалу Східної Європи, і ніхто не змінить факту, що сусідують один із одним», – сказав він.

Однак, додав Глава Церкви, існують суттєві перешкоди ідеологічного характеру, щоб процес поєднання міг зрушити з місця.

Говорячи про позицію Росії щодо України Блаженніший Святослав відзначив, що російська влада заперечує право на існування українського народу і його окремої, власної культури.

«Особливо останніми роками, – розповів Глава УГКЦ, – найвищі церковні і державні достойники проголошують, що українці й росіяни – це один народ. Така теза і позиція чинять так, що діалог стає неможливим, бо ж не можна провадити розмови з кимось, хто не існує і не має власної окремішності. Представники як державної, так і церковної влади Московського патріархату піддають сумніву сам факт існування незалежної Української Держави. Саме існування української державності вважається агресією Заходу і насиллям над тілом великого російського народу. Тому будь-які заходи, спрямовані на знищення української незалежності, вважаються святою справою, котра додатково виправдовується теологічними поглядами. Це можна коротко проілюструвати твердженням, що так, як є єдиний Бог у Трьох Особах, так само існує єдиний російський народ у трьох нерозлучних постатях: великоруській, білоруській і малоруській, тобто, український. У таких обставинах діалог про поєднання і визнання кривд, взаємно нанесених одне одному, є цілковито заблокований».

Теперішня влада Російської Федерації, продовжив він, намагається реанімувати старі комуністично-геополітичні постулати і неспроможна звинуватити безправ’я комунізму не лише щодо російського і українського народів, але також стосовно інших країн – зокрема польського народу. Президент Росії оголосив, що найбільшою драмою останнього десятиліття ХХ століття був розпад Радянського Союзу. Ситуація загострилася від початку агресії Росії щодо України у 2014 році. Росія надалі декларує, що війна на Донбасі є внутрішнім конфліктом України. Агресія щодо України має характер не лише політичний, але й культурний. Його підґрунтям є відмінні способи світосприйняття. Російські політичні еліти представляють тип мислення, спертий на будуванні російського світу.

«Ця ідеологія російського світу, на мою думку, є останньою легітимізацією через християнську Церкву сучасного колоніалізму», – переконаний очільник УГКЦ.

Тим не менше, на переконання Блаженнішого Святослава, хоч би як абсурдно це звучало, але перспективи досягнення порозуміння є, навіть під час теперішніх, проваджених з таким цинізмом воєнних дій.

«Звідки я черпаю таке переконання? – каже духовний лідер греко-католиків, – По-перше, Революція гідності не мала в собі націоналістичного характеру і не була антиросійською подією, бо це був протест проти насилля, корупції і нової форми колоніалізму російської влади. Більшість учасників Майдану розмовляла російською мовою. По-друге, проєвропейський вибір українського суспільства кинув виклик новій російській ідеології, але в жодному разі не російському народові, ані не його культурі чи Російській Православній Церкві. По-третє, близько 60 відсотків солдатів, що помирають за вільну і незалежну Україну, є російськомовними. А російські філософи та культурні діячі, котрі не сприймають регресу російської політичної системи до часів радянської ідеології, приїжджають до України, де почуваються комфортно, оскільки до них ставляться як до вільних громадян. По-четверте, попри офіційну статистику, котра свідчить про 80-відсоткову підтримку в Росії сучасного політичного бачення російської влади, існують значні сумніви щодо її достовірності та об’єктивності. Оскільки повертається радянська система залякування і примусу, люди відповідають інтерв’юєрам так, як би вони це робили за часів Сталіна чи Брежнєва. По-п’яте, звичайні прості росіяни не хочуть війни з Україною. Занадто глибокими в людях ще залишаються рани, нанесені пережиттями часів Другої світової війни. Надалі побутує переконання, що не важливо, що буде, аби не було війни».

«Гадаю, що підсвідомий страх суспільства перед війною змушує владу Російської Федерації приховувати присутність російських військ в Україні і шукати виправдання в інших воєнних діях, котрі провадить Росія», – вважає Глава УГКЦ.

На переконання Блаженнішого Святослава, стремління до зменшення напруги в російсько-українських відносинах і прагнення взаємного пробачення та поєднання може з’явитися лише після того, як буде припинена збройна агресія, нормалізовані стосунки на міждержавному рівні, і лише тоді перейдеться до поєднання між людьми.

«З боку Росії, – вважає Предстоятель, – потрібна свідомість усіх вчинених нею кривд сусіднім народам, а це в ситуації, що склалася, видається малоймовірним. У російському інформаційному просторі панує переконання, що Росія ніколи не була агресором і провадила тільки «визвольні» війни, включно з теперішніми діями в Криму і на Донбасі. Православна Церква поки що не в змозі відіграти роль, подібну до тієї, котру виконувала Католицька Церква в німецько-польсько-українському поєднанні, з огляду на її союз із російською владою, інструменталізацію Церкви в ім’я пропаганди «російського міра», а також концепцію еклезіальної єдності, котра розуміється як цілковите підпорядкування. Попри такі відмінності і увесь драматизм ситуації та болісні пережиття, треба шукати шляхів до відбудови ширших добросусідських взаємин між нашими Церквами, народами і державами. Росіяни дивляться на історію стосунків із сусідніми державами з власної перспективи, не зауважуючи часто періодів, позначених гірким пережиттям кривди».

Слід відзначити, що під час З’їзду Блаженніший Святослав зустрівся з Президентом Польщі Анжеєм Дудою, вони обговорили питання українсько-польської співпраці.

Департамент інформації УГКЦ

Додаток:

 

Доповідь Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослав на Х З’їзді під назвою «Європа нових початків. Сила християнства, що визволяє» у місті Гнєзно (Польща)

Україна – Польща – Росія: чи можливі мир і поєднання?

 

I. Дорога до українсько-польського поєднання

Аналіз взаємозв’язків і зусиль, спрямованих на досягнення поєднання в українсько-польсько-російських взаєминах, дуже добре корелює з другою частиною цьогорічного Гнєзненського з’їзду, котра пригадує про визвольну силу християнства, що є найістотнішим елементом європейської спадщини. Євроінтеграція не могла б відбутися, якби не з’явилося прагнення реалізувати ідею поєднання між народами.

Tим, що ми переживаємо сьогодні в об’єднаній Європі держав, завдячуємо людям з візією, котрі в той час, коли ще тривала війна, шукали шляхів до поєднання між сторонами, що поборюють одна одну. Завдяки далекосяжній свідомості осіб, наскрізь просякнутих християнськими цінностями, відбулося французько-німецьке та німецько-польське поєднання. Слід зауважити, що в усіх цих процесах Церкви відігравали і відіграють істотну роль.

Першим кроком у напрямку налагодження співпраці відразу після закінчення Другої світової війни, була зустріч кардинала Августа Глонда, примаса Польщі, та єпископа Івана Бучка, апостольського візитатора для греко-католиків у Західній Європі, 22 травня 1945 року в Папській колегії Святого Йосафата в Римі. Уже сама ця подія була чимось винятковим, оскільки – як відомо – митрополит Шептицький помер півроку раніше, 1 листопада 1944 року, а всі решта греко-католицькі єпископи були арештовані та ув’язнені. Про деталі розмови відомо лише те, що в її ході обговорювалося потребу розроблення моделі взаємної співпраці в новому геополітичному контексті.

1) Перші декларації і спроби діалогу

Наступної зустрічі ієрархів наших Церков треба було чекати понад сорок років. У жовтні 1987 року, з ініціативи Івана Павла ІІ, єпископи Римо-Католицької та Греко-Католицької Церков зібралися в Українській і Польській колегії в Римі. Уперше тоді прозвучали знаменні слова, спочатку з вуст кардинала Юзефа Глемпа, що „ми є боржниками один одного, оскільки не зуміли втілити в життя науку, що випливає зі спільноти нашого святого хрещення”, а у відповідь з боку кардинала Мирослава Любачівського було „простягнуто братерську долоню до братів поляків на знак поєднання, пробачення і любові”. На жаль, з огляду на геополітичні обставини, ця подія не могла „пробитися” до свідомості широкого загалу.

Через десять років після тієї події, вже у Львові, кардинал Любомир Гузар у присутності мільйонного зібрання вірних визнав: „Сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви чинили зло своїм ближнім із власного народу та з інших народів… Тому від імені Української Греко-Католицької Церкви прагну за них усіх попросити пробачення ”. Ці слова він повторив через три роки, під час зустрічі з молоддю в Лідниці: „…перед вами, дорога молоде, хочу заявити, що ми просимо вашого пробачення і ми готові пробачити все те, що було нам скоєно”. Ці висловлювання були співзвучні зі словами з повчання Івана Павла ІІ, виголошеного під час його прощі до України: „Нехай пробачення, надане і отримане, розіллється як добродійний бальзам у кожному серці”. Слова кардинала Гузара і заклик Папи не залишилися без відлуння. Відразу після цього було створено комісію з питань співпраці Синоду Греко-Католицької Церкви та Єпископату Польщі. На її першому засіданні в Любліні було затверджено душпастирську програму „загоєння ран”, з акцентом на згромадженні священиків та на роботі з молоддю. Через кілька місяців після того на Личаківському цвинтарі у Львові єпископи, духовенство і вірні спільно молилися за Січових стрільців та Львівських орлят, котрі у 1918 році гинули в боях обабіч барикад. На жаль, ці ініціативи не переродилися в якусь тривалу програму співпраці. Потрібне було зусилля з обох сторін, щоби слова і жести дійшли до сумління, серць і свідомості всіх поляків та українців, на що тоді, здається, наші Церкви ще не були готові. Іван Павло ІІ, котрий українсько-польське поєднання трактував як один із найбільших викликів свого понтифікату, напередодні 60-ї річниці Волинської трагедії у посланні до кардиналів Юзефа Глемпа, Мар’яна Яворського та Любомира Гузара вкотре писав: „…якщо Бог пробачив у Христі, то треба, щоб віряни вміли пробачати один одному взаємно нанесені кривди і просити про вибачення власних помилок”.

Своєрідною відповіддю на цей папський заклик був пастирський лист греко-католицьких єпископів до сусідніх один одному братів українців і поляків, що закликав до поєднання, без котрого – як вони писали – „наші народи не мали і не матимуть у майбутньому перспектив для розвитку як на релігійній, так і на політичній площинах”. Єпископи задекларували в листі, що це початок „важкого і, здається, не цілковито всіма прийнятного процесу, метою якого повинно стати не стільки політичне, як передовсім духовно-релігійне поєднання”. Чи дійшов цей заклик до польського й українського суспільства, важко однозначно відповісти, оскільки попри проголошувані декларації все ще можна було почути в Україні звинувачення, мовляв, українська сторона, у тому числі Греко-Католицька Церква, занадто слабко і замало однозначно поставилися до кривд, що їх пережили поляки. Здається, це зрозуміло, оскільки подібним чином українці все ще відчувають біль трагедії Голодомору – таким же чином у національній пам’яті поляків залишився біль після трагедії на Волині. Тому надзвичайно важливим і потрібним було Спільне послання Синоду УГКЦ і Єпископату Польщі, проголошене в червні 2005 року у Варшаві і Львові. Обидві сторони, перегукуючись із польсько-німецьким посланням з 1965 року, висловили таке: „Вибачаємо і просимо пробачення!”. Оскільки ця подія перегукувалася з відозвою польських єпископів до німецьких, здавалося, що воно принесе подібні плоди у взаємовідносинах. Реальність виявилася набагато складнішою. Якщо обмін листами між польським та німецьким єпископатами став актом, котрий надав імпульс для будування кращих взаємин між двома народами, то голос греко-католицьких єпископів України та римо-католицьких Польщі не дійшов до свідомості всіх поляків і українців. Це виявили надзвичайно бурхливі дискусії при нагоді чергових роковин волинських подій, а кульмінацією виявився 2013 рік. Вслухаючись у суспільні настрої обабіч кордону, Синод УГКЦ надіслав відозву до всіх людей доброї волі, котра була прочитана в церквах на початку Великого посту, у Неділю всепрощення. У цій відозві єпископи стверджували: „Християнська оцінка Волинської трагедії, так само, як і крив, спричинених нею, вимагає однозначного засудження” і не можна жодним чином „виправдовувати вчинених злочинів, незалежно від їхніх мотивів, бо вбивство є ламанням Божої заповіді „Не вбивай!”. Гаряча дискусія, що точилася в той час, активізувала також інші середовища з українського боку. Патріарх Філарет, очільник Української Православної Церкви Київського Патріархату надіслав листа, в котрому закликав до діалогу і пробачення. Вийшла декларація українських інтелектуалістів, у котрій вони висловлювали співчуття тим, хто пережив терпіння або загинув від рук українців на Волині. На дискусію навколо Волинської трагедії в Польщі наклалася надзвичайно напружена політична ситуація в Україні. Тривала підготовка до протестів у Києві, а у Варшаві депутати сперечалися про те, чи волинські події слід називати геноцидом або етнічною чисткою з ознаками геноциду. У цій гарячій атмосфері з’явилася ціла низка закликів, що заохочували до поміркованого і взаємного поєднання. Як відозва Волинської ради Церков, так і пастирський лист Римо-католицького єпископату України та декларація Української Православної Церкви (МП) показали, що питання українсько-польських відносин знову стало дуже актуальним, а процес поєднання набув нової динаміки. На відміну від попередніх років, дебати з українського боку набули екуменічного характеру, але надалі залишалося відкритим питання, чи серія вчинених кроків насправді доходить до свідомості суспільств? Інколи могло здаватися, що налаштування людей більше змінювали телевізійні трансляції з київського Майдану, аніж заклики єпископів. На жаль, політичні події в Україні поточилися зовсім в іншому напрямку і ситуація змінилася діаметрально. Дискусія в українському суспільстві про українсько-польські взаємини перенеслася на російсько-український конфлікт.

2) Наступні роковини волинської трагедії

Слід визнати, що в цьому надзвичайно складному контексті 70-их роковин волинської трагедії у 2013 році, за п’ять місяців до початку „революції гідності” в Україні, Єпископатові Польщі і Синодові Греко-католицької церкви вдалося підготувати спільну відозву. На відміну від попередніх декларацій, цього разу послання було підписане також головою Римо-католицького єпископату України та очільником Греко-католицької церкви в Польщі, котрі представляли національні меншини: польську в Україні та українську в Польщі. Вперше з’явилося ствердження, що „етнічні чистки ніколи не можуть бути методом вирішення конфліктів поміж сусідніми народами, ані не можуть бути виправдані політичною, економічною чи релігійною рацією”. У декларації вчинено також двостороннє визнання вини та попрошено пробачення, а також засуджено крайній націоналізм і шовінізм, котрі призвели до загибелі тисяч людей. Послання закінчується заохоченням до спільного свідчення християн з Польщі та України в Європі, що об’єднується. Здається, що це послання, підготоване у складний час, поєднане зі спільною молитвою за жертви, заспокоїло розбурхані суспільні емоції, спричинені взаємними звинуваченнями і дуже напруженими відносинами по обидва боки кордону, що також підігрівалися зовні. Наша дорога до цього моменту не була легкою, ми дискутували одні з одними про справи замовчувані і забріхувані комуністичною пропагандою. Дорога не була простою також тому, що йшла в парі з процесом пізнання всієї правди, також тієї важкої до прийняття.

Старання кардиналів Мирослава Любачівського, Юзефа Ґлемпа, Любомира Гузара і архієпископа Юзефа Міхаліка, натхненні харизматичним папою Іваном Павлом ІІ, були майже пророчого характеру. З перспективи понад тридцяти літ ми добачаємо сьогодні, яку великодушність і мудрість повинні були вони проявити, щоб започаткувати українсько-польський діалог. Ми помічаємо, що їхні зусилля не були даремними, бо процес поєднання і співпраці пускає щоразу глибше коріння. З цієї дороги все ще треба усувати різне каміння і перешкоди, котрі понаставляло нам минуле. Часом ця дорога є дуже вибоїстою, часом простішою. Так чи інакше, започаткований таким чином процес вимагає дій на всіх можливих рівнях і щаблях – у взаєминах між ієрархами, президентами, прем’єр-міністрами і міністрами, але передовсім між людьми – мешканцями Польщі і України. Це підтвердила наша спільна заява, видана у 2015 році, в котрій була висловлена надія, що справа поєднання народів – українського і польського – буде продовжена конкретною співпрацею, взаємною повагою, взаєморозумінням і підтримкою.

3) Пора на конкретні кроки

Виявом солідарності й конкретних дій щодо українського народу була з боку Польщі молитва, а також духовна та гуманітарна підтримка у драматичні часи війни. Період випробувань ще більше зблизив наші народи, але також показав, наскільки ми потрібні один одному. Підтримка, отримувана з Польщі, була символічним увінчанням процесу, поштовхом до якого стали декларації, прийняті в попередні роки. Думаю, що через ці декларації Бог готував наші народи до того, щоб ми могли у такий важливий час – не лише для України, але й для Європи – як християни і найближчі сусіди бути разом. Те, що відбувається у наших взаєминах зараз, є особливим благословенням Божим і разом з тим втіленням пророчого бачення Івана Павла ІІ про українсько-польське поєднання. Реальна суспільна переміна чи зміна відносин між народами не є процесом ані простим, ані одноразовим, не стається раптово, протягом тижня, місяця чи кількох років. Здавалось би, що заклики, скеровувані єпископами з України і Польщі та підтримувані Іваном Павлом ІІ, приносять мізерні результати, однак, досвід показує, що кожного разу з’являлися цінні громадські ініціативи, метою яких було переборювання перешкод, що існують у взаємовідносинах.

Команди українських і польських істориків з університетських осередків в Україні: Львова, Києва, Луцька, та в Польщі: Люблина, Варшави і Кракова започаткували спільні дослідницькі проекти і випустили багато цінних опрацювань стосовно українсько-польських відносин. Створена міжнародна комісія, котра планує випустити спільний підручник для навчання історії. Протягом низки років дві значущих організації: Світове об’єднання солдатів Армії крайової та Об’єднання українців в Польщі організували цикл зустрічей „Польща-Україна: важкі питання”, в результаті яких опубліковано вісім томів статей про найважливіші і одночасно найболючіші проблеми. На державному рівні Архіви Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ Польщі випускають спільні дослідження, оперті на невідомих документах спеціальних служб. На прикордонних територіях спільно вшановується місця пам’яті, де спочили українці і поляки – жертви конфлікту. Вже протягом кільканадцяти років на українсько-польському кордоні відбуваються Дні добросусідства. Діють також Капітула польсько-українського поєднання та комітет благословенного Омеляна Ковча, активного прихильника порозуміння. Вийшли публікації на українсько-польську тематику, написані членами журналістського клубу „Без упереджень”. Мали місце спільні заходи президентів України і Польщі, такі як урочисте відкриття цвинтаря Орлят у Львові чи зустріч у Павлівці і Гуті Пеняцькій з українського боку та в Павлокомі з польського боку, де вшановано пам’ять жертв польсько-українського конфлікту. Не менш істотною є співпраця українського і польського Інститутів національної пам’яті, а також заходи, що проводяться організаціями національних меншин в обох країнах.. Українська і польська молодь зайнялися записуванням розповідей українців, котрі рятували поляків під час конфлікту; створено фільм „Пробачити все зло”, котрий намагається очистити болісну історичну пам’ять. Це лише деякі зі спільних дій, натхнені деклараціями, що закликають до поєднання.

4) Перспектива на майбутнє

В українсько-польських відносинах відбулося багато позитивних речей, але мають місце також явні провокації. Складно навіть інколи однозначно ствердити, які фактори: негативні чи позитивні мають більший вплив на суспільну свідомість і взаємовідносини. Це добре, що наші суспільства ініціативу українсько-польського поєднання беруть у свої руки, оскільки костельно-церковні середовища мають інколи схильність до генерування ксенофобських настроїв. Зараз з боку наших Церков потрібне залучення більшої частини загалу світських людей, щоби зміна у взаємному сприйнятті охопила якомога ширші верстви людей. Це вимагає прийняття постійно нових ініціатив на різних площинах як церковного, так і суспільного життя. По тридцяти роках спільних заяв ми відчуваємо, що не все, що було проголошене, стало виконане. Ми повинні багато разом працювати, щоб наші наміри не залишилися тільки на папері, а були втілювані в життя. Не йдеться тільки про матеріальну співпрацю, що такоє є важливою, але насамперед про людські контакти, контакти між парафіями та неурядовими організаціями наших країн. Коли люди взаємно пізнаються і поважають один одного, тоді упередження слабнуть, мури і стереотипи руйнуються. Ми повинні саме в цьому дусі робити в Польщі і в Україні наступні кроки вперед, так щоб справа поєднання не була ініціативою лише єпископів, але щоб міг статися „всенародний здвиг”, щоб ми зрозуміли, що вільна Україна необхідна для вільної Польщі – і навзаєм. Потрібна конструктивна співпраця в дусі добросусідства на площині церковній, суспільній, культурній, політичній та економічній. Дослідженням і вивченням складної минувшини нехай займуться компетентні фахівці, натомість суспільні еліти повинні зосереджуватися на майбутності. Важливо також, щоби прагнення поєднання і взаєморозуміння стало темою громадського обговорення не лише при нагоді чергових роковин, але й протягом цілого року. Потрібна довготривала програма контактів і обмінів української та польської молоді, що виникає з переконання, що поєднання є довготривалим процесом реалізації спільних проектів. У польсько-німецьких відносинах за деклараціями пішли ініціативи знизу, що спричинилося до поширення спільноти між державами. Теперішня ситуація повинна становити для нас заохочення до відкритої дискусії про наші взаємини і форми співпраці, щоби процес поєднання міг набути ще більшої динаміки. В іншому разі спільні декларації поступово втратять своє значення і перейдуть на задвірки історії.

II. Українсько-російські взаємини

Досвід, здобутий під час будування українсько-польського поєднання, може виявитися дуже помічним у формуванні дружніх взаємин з росіянами. Дивлячись на теперішню ситуацію з перспективи французько-німецько-польських відносин після ІІ світової війни, ми бачимо, що для українсько-російського добросусідства немає альтернативи. Обидва народи належать до одного і того є географічного ареалу Східної Європи, і ніхто не змінить факту, що сусідують однин з одним. Однак, існують суттєві перешкоди ідеологічного характеру, щоби процес поєднання міг зрушити з місця.

1) Позиція Росії щодо України

Російська влада заперечує право на існування українського народу і його окремішньої, власної культури. Особливо останніми роками найвищі церковні і державні достойники проголошують, що українці і росіяни – це один народ. Така теза і позиція чинять так, що діалог стає неможливим, бо ж не можна провадити розмови з кимось, хто не існує і не має власної окремішності. Представники як державної, так і церковної влади московського патріархату піддають сумніву сам факт існування незалежної Української держави. Саме існування української державності вважається агресією Заходу і насиллям над тілом великого російського народу. Тому будь-які заходи, спрямовані на знищення української незалежності, вважаються святою справою, котра додатково виправдовується теологічними поглядами. Це можна коротко проілюструвати твердженням, що так, як є єдиний Бог у трьох особах, так само існує єдиний російський народ у трьох нерозлучних постатях: великоруській, білоруській і малоруській, тобто, українській. У таких обставинах діалог про поєднання і визнання кривд, взаємно нанесених один одному, є цілковито заблокований. Теперішня влада Російської Федерації намагається реанімувати старі комуністично-геополітичні постулати, і неспроможна звинуватити безправ’я комунізму не лише щодо російського і українського народів, але також стосовно інших країн – у тому числі польського народу. Президент Росії оголосив, що найбільшою драмою останнього десятиліття ХХ століття був розпад Радянського Союзу. Ситуація загострилася від початку агресії Росії щодо України у 2014 році. Росія надалі декларує, що війна на Донбасі є внутрішнім конфліктом України. Агресія щодо України має характер не лише політичний, але й культурний. Його підґрунтям є відмінні способи світосприйняття. Російські політичні еліти представляють тип мислення, опертий на будуванні російського світу. Ця ідеологія російського світу, на мою думку, є останньою легітимізацією через християнську Церкву сучасного колоніалізму. Російська суспільна пропаганда опирається на пошуках союзів проти впливів західного світу, що сприймається як агресор на території життєвих інтересів Росії.  Ця ідея повинна служити будуванню окремої цивілізаційно-історичної спільноти у великодержавному стилі, на території, що відповідає теренам колишньої Російської імперії. Тому реалізація культурного проекту російськомовної спільноти стала претекстом для оголошення війни в Україні, спочатку в Криму, а потім на Донбасі. На практиці воєнні дії провадяться паралельно з пропагандистськими, що полягають у створенні перенасиченого образу ворога, як внутрішнього – „зрадника народу”, „п’ятої колони” – котрого треба ліквідувати, так і зовнішнього – „українських фашистів”, „київської хунти” – описуваних мовою ненависті. Інколи навіть ідея екуменізму сприймається як шукання союзів з іншими Церквами, особливо католицькою, як співпраця і співіснування перед лицем одного і того ж ворога (агресивний секуляризм, мусульманський фундаменталізм і т.д.). Натомість, на мою думку, метою справжнього екуменізму є шукання повної і видимої єдності поділеної Церкви Христової в ім’я віри в єдиного Бога, опертої на одному і тому ж святому хрещенні.

2) Перспективи досягнення порозуміння

Чи в таких обставинах можна говорити про російсько-українське поєднання? Як абсурдно б це не звучало, я вважаю, що так, навіть під час теперішніх, проваджених з таким цинізмом воєнних дій. Звідки я черпаю таке переконання?

По-перше, Революція Гідності не мала в собі націоналістичного характеру і не була антиросійською подією, бо це був протест проти насилля, корупції і нової форми колоніалізму російської влади. Більшість учасників Майдану користувалася російською мовою.

По-друге, проєвропейський вибір українського суспільства кинув виклик новій російській ідеології, але в жодному випадку не російському народові, ані не його культурі чи Російській православній церкві.

По-третє, близько 60% солдатів, що помирають за вільну і незалежну Україну, є російськомовними. А російські філософи та культурні діячі, що не приймають регресу російської політичної системи до часів радянської ідеології, приїжджають до України, де почуваються комфортно, оскільки їх сприймають і приймають як вільних громадян.

По-четверте, попри офіційну статистику, котра свідчить про 80-відсоткову підтримку в Росії сучасного політичного бачення російської влади, однак, існують значні сумніви щодо її достовірності і об’єктивності. У той час, як повертається радянська система залякування і примусу, люди відповідають інтерв’юєрам так, як би вони це робили за часів Сталіна чи Брежнєва.

По-п’яте, звичайні прості росіяни не хочуть війни з Україною. Занадто глибокими в людях ще залишаються рани, нанесені пережиттями часів ІІ світової війни. Надалі побутує переконання, що не важливо, що буде, аби не було війни.

Думаю, що підсвідомий страх суспільства перед війною змушує владу Російської Федерації приховувати присутність російських військ в Україні і шукати виправдання в інших воєнних діях, котрі провадить Росія.

3) Ініціативи з боку Греко-католицької церкви

То ж як в таких умовах Церква повинна відповісти на потребу в поєднанні і будуванні мирного співіснування? На сьогоднішній день ми не маємо задовільної відповіді. Однак, хочу підкреслити, що в Україні християни різних віровизнань, у тому числі також Московського патріархату, розраховують на те, що саме Церкви будуть лідерами справедливого миру і автентичного порозуміння. Прикладом цього може бути екуменічна концепція Української греко-католицької церкви, котра проголошує, що для поєднання потрібно перебороти взаємні упередження, емоційні травми, несприйняття і недоброзичливість, шляхом виходу один навпроти одного і одночасно висилання один одному сигналів, що ми готові взаємно обмінятися вибаченнями: офірувати його і прийняти – незалежно від величини провини з обох боків. Виданий українськими греко-католиками документ можна вважати свого роду програмою екуменічного руху в сучасній Україні. У взаєминах із Російською православною церквою, згідно екуменічної концепції нашої Церкви, невід’ємною річчю є залікування ран минувшини. Це може настати в той момент, коли, по-перше, будуть однозначно визнані історичні кривди і помилки, що дозволить зняти психологічний тягар минулого і „залишити історію Богові”.

По-друге, з’явиться готовність до щирого розкаяння і прагнення взаємного пробачення, котре вивільнить духовні скарби обох Церков з неволі безперервного пригадування болісного історичного досвіду.

По-третє, сторони уникатимуть ворожих дій і висловлювань, котрі могли би спричинити або поглибити взаємні упередження і недовіру.

По-четверте, будуть розпочаті пошуки площин довіри і співпраці на рівні відносин між Церквами та душпастирської опіки над вірними московського патріархату в Україні і Української греко-католицької церкви в Росії.

З боку Греко-Католицької Церкви чинилися кроки, що мають на меті налагодження співпраці з Російською православною церквою. У 1987 році архієпископ Мирослав (Любачівський), ризикуючи бути незрозумілим з боку своїх вірних і духовенства, що все ще залишалося на той час у підпіллі з огляду на переслідування з боку влади Радянського Союзу, надіслав листа до патріарха Пімена зі словами взаємного пробачення і любові до російського народу і московського патріархату. На жаль, простягнута рука так і повисла в повітрі без відповіді. Причиною ситуації, що склалася, – як згадував сам архієпископ через багато років – міг бути факт, що вибачаючи комусь, хто цього акту не очікує, можна його образити, бо таким чином висувається йому звинувачення, щодо яких він сам не почувається винним чи відповідальним за них.

Наступна спроба розпочати діалог із Російською православною церквою мав місце у 2006 році у зв’язку з 60-ими роковинами львівського псевдо собору, у ході якого було ліквідовано українських греко-католиків шляхом примусового включення їх до російського православ’я. Лист від імені Синоду надіслав кардинал Гузар. Послання майже повністю було присвячене взаємовідносинам, особливо незаконним діям радянської влади, що призвели до цілковитого знищення церковних структур, а непокірних було піддано присукуванням і переслідуванням. Єпископи повну відповідальність за ситуацію, що склалася, покладали на радянську тоталітарну систему, котра використала російське православ’я як інструмент для ліквідації греко-католиків. Підписанти листа очікували, що делегалізація Церкви буде визнана незаконним актом і будуть розпочаті пошуки можливостей для співпраці. У відповідь голова Відділу зовнішніх церковних зносин Московського патріархату, митрополит Кіріл, теперішній патріарх, відкинув пропозицію критичної оцінки львівського псевдо собору 1946 року і перерахував цілу низку провин, за котрі несуть відповідальність греко-католики. На кінець підсумував, що в сьогоднішніх реаліях Російська православна церква не бачить можливості нормалізування взаємовідносин. Як бачимо з вищеподаної переписки, оцінка історичних подій з перспективи обох спільнот виявилася діаметрально протилежною. Отож, на нас чекає ще дуже копітка праця задля з’ясування розбіжностей, котрі допоможуть визнати провини і приведуть до пробачення між нашими Церквами і народами. Поєднання може бути побудоване лише на правді, без замовчування чи затушовування отриманих кривд, щоби таким чином дати собі можливість їхнього взаємного висловлення, а потім шукати компромісу в поєднанні з розумінням.

Важливою ініціативою, скерованою на врегулювання міжконфесійних справ, виявився проект під назвою „Поєднання в Європі – завдання Церкви в Україні, Білорусі, Польщі і Німеччині”, в котрому беруть участь представники православної Церкви, римо-католицької, греко-католицької і євангелистських Церков з чотирьох країн: України, Білорусі, Німеччини і Польщі. Проект започатковано у 1995 році Польсько-німецькою комісією з контактів, у котрій беруть участь Євангелистська церква в Німеччині і Польська екуменічна рада. Зустрічі, конференції і консультації в рамках проекту відбуваються між іншим у Варшаві, Мінську, Києві, Одесі, Ялті і в Харкові.

У дуже складний для Греко-католицької церкви період після ІІ світової війни екуменічні переговори між Апостольською столицею та Московським патріархатом велися без участі греко-католиків. Разом із вибором нового папи, Івана Павла ІІ, підхід значною мірою змінився. Під кінець 90-их років минулого століття відбулися перші зустрічі за участі делегацій Греко-католицької церкви. Спочатку у травні 1997 року в італійському місті Барі, у рамках щорічних зустрічей між делегаціями Апостольської столиці та Московського патріархату, а потім під егідою фундації „Pro Oriente” у 1998 року в Відні, за участі архієпископа Любомира Гузара і єпископа Августина Маркевича з України. Це були перші кроки, зроблені з метою поборення взаємних упереджень і непорозумінь, і наступний крок в бік рівноправності греко-католиків у католицько-православному діалозі. На жаль, на цих двох зустрічах діалог і завершився. Можливо, декларація, підписана папою Франциском і патріархом Кірілом у Гавані, в черговий раз без участі греко-католиків, схилить Московський патріархат до більшої відкритості, оскільки в декларації зявилося ствердження, що „православні і греко-католики потребують поєднання і відшукання взаємно прийнятних форм співжиття ”.

4) Поєднання в контексті воєнних дій Росії

Чи в контексті збройних дій, ведених Росією у Східній Україні повинно з’явитися стремління до зменшення напруги в російсько-українських відносинах і прагнення взаємного пробачення і поєднання? Напевно так. Але спочатку повинна бути припинена збройна агресія, нормалізовані стосунки на міждержавному рівні, і лише тоді перейдеться до поєднання між людьми.

З боку Росії потрібна свідомість усіх вчинених нею кривд сусіднім народам, а це в ситуації, що склалася, видається мало ймовірним. У російському інформаційному просторі панує переконання, що Росія ніколи не була агресором і провадила війни виключно „визвольні”, включно з теперішніми діями в Криму і на Донбасі. Православна церква поки що не в змозі відіграти роль, подібну до тієї, котру виконувала Католицька церква у німецько-польсько-українському поєднанні, з огляду на її союз із російською владою, інструменталізацію Церкви в ім’я пропаганди „російського міра”, а також концепцію еклезіальної єдності, котра розуміється як цілковите підпорядкування.

Попри такі відмінності і увесь драматизм ситуації та болісні пережиття, треба шукати шляхів до відбудови ширших добросусідських взаємин між нашими Церквами, народами і державами. Росіяни дивляться на історію стосунків із сусідніми державами з власної перспективи, не зауважуючи часто періодів, позначених гірким пережиттям кривди.

З нашого боку Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, котра об’єднує майже 20 віросповідань і релігійних християнських, єврейських та ісламських спільнот з цілої країни, у 2014 році звернулася з відозвою до російських християн, щоб вони не вірили пропаганді ворожості, бо український народ надалі хоче будувати з Росією приятельські і братні взаємини. Для обох наших народів важливо, щоб ці дуже складні і болісні пережиття останніх років не стали приводом для утвердження несприйняття, а щоб вони послужили очищенням, котре змогло б допомогти розпочати складну, але разом з тим настільки необхідну дорогу взаємного вибачення образ, як на політичному, так і на культурному чи конфесійному рівні. Обидва наші народи визнають засадничі цінності християнського епосу, тобто, любов, пробачення і поєднання, тому не можна жити в ізоляції чи в стані безперервної ворожості один супроти одного.

Поляки, котрі мають багато схожих пережиттів у відносинах з росіянами, розпочали старання, метою яких є з’ясування і впорядкування взаємовідносин. Протягом кількох років на міжнародному рівні працює Центр російсько-польського діалогу і порозуміння, метою якого є започаткування і підтримка заходів, що проводяться в Польщі і в Росії, на користь діалогу і взаєморозуміння. У рамках цього проекту регулярно відбувається обмін молоді, надаються наукові стипендії на навчання у польських вищих навчальних закладах. У 2012 році голова Єпископату Польщі і московський патріарх підписали документ, котрий закликає до розвитку діалогу і польсько-російського поєднання.

Настільки довго, наскільки одна зі сторін у польсько-українсько-російських взаєминах буде перекидати весь тягар відповідальності на іншу сторону або заперечувати її суверенність, знайти порозуміння буде неможливо. Перший крок у процесі поєднання наших народів і Церков повинен робити не той, хто більше завинив, а скоріше той, хто має більше духовної сили і більш відкритий. Ми бачимо труднощі, які існують у наших відносинах, , але ми повинні йти вперед. Поєднання як пророчий акт, котрий відбувся спочатку в Західній Європі, пізніше в Центральній, а останніми роками між Україною і Польщею, повинен іти далі на Схід – але у свободі і без примусу, тому що мир, досягнутий під тиском, є фальшивим і тільки заморожує триваючий конфлікт, зберігаючи його прихованим. Тому, на моє переконання, попри величезні труднощі, мир і поєднання між Україною, Польщею і Росією не лише можливі, але навіть необхідні.

З польської переклала Люда Бублик

Глава УГКЦ у Польщі: «Для повного прощення між поляками і українцями ще потрібно багато зробити»

Якщо говорити про польсько-українські відносини, то тема примирення ще не зачепила ціле українське суспільство. Здебільшого про це мовиться тільки на Заході України, де більше присутня Українська Греко-Католицька Церква. Чим далі від кордону, тим менше люди свідомі цього. Так само і в Польщі. Це значить, що ціле суспільство ще мусить усвідомити собі усю правду і прагнути поєднання.

Про це сказав Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час прес-конференції у польському місті Гнєзно у рамках офіційного візиту до Польщі 9-13 березня.

Предстоятель зауважив, що поляки та українці пережили між собою дві війни у ХХ столітті… І ті рани від воєн ХХ століття ще досі болять і українців, і поляків.

«Вважаю, що по обидва боки кордону ми ще маємо дуже багато роботи, – вважає Блаженніший Святослав, – можу сказати про український бік, бо мені це ближче. Найперше мусимо вчити історію і відкрити правду. Адже, як відомо, ще донедавна на наших теренах не було історії, а була ідеологія. Не можливо було відкрити архіви і дізнатися, що насправді відбувалося чи на Волині, чи на інших територіях України. Поляки мають інститут національної пам’яті. Українці теж. Але він був заснований, потім фактично похований і недавно знову почав активно діяти. І зараз, наприклад, якщо хтось відвідає архів у Львові, то побачить, що 99 відсотків тих, хто працює у львівському архіві, то це – поляки. А нам, українцям, ще належить багато зробити. Минуле керівництво України не було зацікавлено в такому вивченні архівів і не заохочувало його. Можливо, зараз ситуація зміниться. Тож, мусимо вивчати і відкривати правду».

Щодо Української Греко-Католицької Церкви, то, відзначив Предстоятель УГКЦ, вона мусить голосити правду і голосити про можливість прощення. «Бо тільки Церква може про це говорити. Історики говорять про факти, політики експлуатують сентименти. А хто може оздоровити пам’ять? Тільки християнське сумління і Церква», – сказав Глава УГКЦ.

«УГКЦ є лідером з пропагування цього взаємного прощення в Україні і промовляє до сумління своїх вірних. Але в Україні є ще інші конфесії, які теж мусять це робити. Тобто ще є багато праці», – підкреслив Предстоятель Церкви.

Глава УГКЦ до студентів Люблінського католицького університету: «УГКЦ існує не тому, що хтось нам це дозволяє, а тому, що така Божа воля»

9 березня 2016 року Глава Блаженніший Святослав розпочав свій офіційний душпастирський візит до Польщі. Цього дня Глава УГКЦ зустрівся із Архієпископом Станіславом Будзіком, Митрополитом Люблінський РКЦ, в соборі святого Івана Хрестителя. Також відбулася низка зустрічей: із Воєводою Воєводства Люблінського, Кшиштофом Жуком, Мером Любліна, та Пйотром Ковальчиком, Головою Ради Міста Люблін.

Головною родзинкою першого дня візиту стали відвідини Люблінського католицького університету, де Очільник УГКЦ виголосив доповідь на тему: “Екуменічна концепція УГКЦ”. Глава Церкви звернув увагу, в першу чергу, на автономію УГКЦ та на необхідність діалогу між Церквами, на основі визнання незалежності кожної з них.

Пригадуючи подію 25-річчя відродження УГКЦ в Україні доповідач підкреслив, що Церква Ісуса Христа не може бути усунена, навіть якщо цього хтось дуже прагне: «За 25 років існування в  підпіллі наша Церква піднялася. УГКЦ захистила свою літургійну, богословську й духовну ідентичність і перебуває в союзі з наступником святого Петра на землі, тому що є частиною Вселенської Церкви».

Також Предстоятель Церкви під час лекції представив позицію Церкви щодо плекання церковної єдності: «Мова йде про визнання ідентичності спадкоємців Київської Церкви. Такий акт не може, однак, бути одностороннім. Ми також повинні бути визнані, як справжнє Тіло Христове.

Він пригадав, що сьогодні в Україні спадкоємці Київської Церкви діляться на чотири конфесії. На додаток до УГКЦ є ще три Православні Церкви. «Ці Церкви однієї і тієї ж традиції, виходять з одного кореня, та немає єдності серед них. Кожен встановлює своїй Церкві еклезіологічну винятковість, а інші – приречені на пекло», – пояснив Блаженіший Святослав.

Тож вихід з цієї ситуації, за його словами, полягає в тому, щоби визнати себе спадкоємцями однієї і тієї ж Церкви, яка є однією, хоч і розділеною: «Коли ми цінуватимемо все хороше, що є в кожній із Церков, і не будемо прагнути когось собі підпорядковувати, тоді й буде започатковано справжнє спілкування».

Першоієрарх зазначив, що коли немає взаємного визнання між Церквами, тоді й немає діалогу: «Ми  повинні припинити ображати один одного. Тоді й повстане діалог». Глава Церкви підкреслив, що в останні два роки УГКЦ була піддана жорстоким нападам з боку Московського Патріархату: «У спільній Декларації Папи Франциска і Патріарха Кирила ми нібито отримали право на існування. Однак наша Церква не існує тому, що хтось нам дозволяє це, а тому, що така воля Божа».

Завершиться душпастирський візит Блаженнішого Святослава до Польщі 13 березня.

Департамент інформації УГКЦ

Глава УГКЦ відвідав Василіянський монастир Святого Онуфрія у Львові

08 березня 2016 р., Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, відвідав Василіянський монастир Святого Онуфрія у Львові, де зустрівся з Отцями Василіянами, зокрема з новообраною Управою Провінції Найсвятішого Спасителя та запрошеним на цю зустріч Протоігуменом Провінції Св. Миколая.

Блаженніший Святослав завітав до Отців Василіян після Архієрейської Божественної Літургії, яка була відслужена в Соборі Святого Юра, з приводу 70-ої річниці Львівського псевдособору.

Привітав Главу УГКЦ Протоігумен Провінції Найсвятішого Спасителя о. Йоан Школик ЧСВВ, представивши йому також Протоігумена Провінції Св. Миколая о. Андрія Белеканича ЧСВВ.

Під час зустрічі, були обговорені питання стосовно ролі і значення Василіянського Чину в Українській Греко-Католицькій Церкві, а також плани співпраці на найближче майбутнє.

Було підкреслене також важливе значення служіння Отців Василіян Провінції Св. Миколая, яка діє в межах Мукачівської Греко-Католицької Єпархії.

На завершення, Блаженніший Святослав побажав Отцям Василіянами плідної праці та уділив їм своє Архієрейське благословення.

Фото: д. Іпатій Ващишин ЧСВВ

Джерело:

Глава УГКЦ: «Папа зрозумів важливість постаті митрополита Андрея для УГКЦ і для України»

Ми говорили з Папою Франциском також про важливість беатифікації митрополита Андрея Шептицького. Пояснили Святішому Отцю: якби це сталося цього року, то це б позитивно вплинуло на все українське суспільство. Цим би він немов обійняв Україну.

Сказав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в інтерв’ю для радіо «Ватикан», розповідаючи про перебіг Постійного Синоду Єпископів УГКЦ, який проводився в Римі.

Папа попросив по буквах промовити ім’я та прізвище владики Андрея. Він це собі занотував, бо зрозумів важливість постаті Митрополита для УГКЦ й для України.

«Завжди, коли єпископи приїздять до Рима, то намагаються молитися зі своїм народом. Цього разу ми прагнули пережити спільний момент богопочитання з українцями Вічного міста та спільно помолитися в Рік Божого милосердя», – розповів Блаженніший Святослав, додаючи, що це стало й важливим моментом промовити до людей. «Ми пояснили, що Святіший Отець є важливим для України  і попередили про виклики, які можуть захитати довіру до нього», – зазначив він.

Сучасну ситуацію Предстоятель УГКЦ представив українцям в Італії у вигляді паралелі між Львівським псевдособором 1946 року і намаганням у той час дискредитувати Папу перед Україною, а також відірвати УГКЦ від єдності з Римом. «Сьогодні теж є намагання ворогів України інструменталізувати Папу з політичною метою, щоб підірвати довіру до нього. Простежуємо спроби намовляти українців відмовитися від єдності з наступником Петра. Ці дії походять з одного і того ж джерела», – підкреслив Блаженніший Святослав.