«Ми служимо людям незалежно від релігійної приналежності і національності», – Глава УГКЦ про візит до Дніпропетровська

26 квітня 2016 року Глава УГКЦ Блаженніший Святослав відвідав із пастирським візитом Дніпропетровськ. Тут Глава Церкви разом із владикою Степаном (Меньком), Екзархом Донецьким УГКЦ, освятили приміщення БФ «Карітас-Донецьк» та наріжний камінь під будівництво храму Святого Миколая Чудотворця. Участь у богослужінні взяли душпастирі екзархату, працівники БФ «Карітас-Донецьк» та миряни. Ми коротко поспілкувалися з Блаженнішим Святославом про головні аспекти його візиту.

Ви здійснили пастирський візит до Дніпропетровська. Згідно з програмою відбулося освячення приміщення БФ «Карітас», а також наріжного каменю під будівництво храму Святого Миколая Чудотворця. Чи це уся програма візиту?

Насправді, це лише невелика частина мого пастирського візиту. Хоча вона дуже важлива. Бо ми отримали новий соціальний осередок БФ «Карітас» в Донецькому екзархаті. Структура БФ «Карітас» в Донецьку була розгромлена. Тож виникла необхідність перенести цей осідок за межі окупованої території до Дніпропетровська. За допомогою наших партнерів вдалося придбати земельну ділянку і здійснити будівництво цього приміщення.

Цей осередок стане центром соціального служіння Донецького екзархату і, зокрема, служіння для мешканців Дніпропетровська. Та ми завжди підкреслюємо, що церковне служіння відрізняється від гуманітарної місії, яку звершує ООН, чи інші міжнародні організації, християнською складовою. Бо ми служимо людям незалежно від віри, національності, політичних уподобань. У кожній страждаючій, потребуючій особі ми вбачаємо страждаючого Христа. І служимо ближньому так, як ми покликані служити і почитати Бога. Таке соціальне служіння є частиною Богослужіння нашої Церкви.

Очевидно, що дві заповіді любові: любити Бога і любити ближнього усім своїм серцем, усією душею, силою, думкою як самого себе, – пов’язані між собою. Поруч із цим соціальним центром започатковано будівництво храму, який фактично буде церквою усього цього комплексу. Тож храм буде на честь Святого Миколая Чудотворця, який є найкращим взірцем втілення заповіді Божої та християнської любові.

Ви мали зустріч з душпастирями Донецького екзархату. Про що йшлося під час розмови?

На моє прохання відбулася зустріч із священиками Донецького екзархату, який є епіцентром військових дій. Територія екзархату має три частини: тимчасово окупована територія, «сіра зона», де відбуваються бойові дії, територія підконтрольна Україні. Серед священиків було чотири, які звершують своє служіння на окупованій території (з Луганська і Донецька). Зустріч відбулася для того, аби переглянути нашу пастирську стратегію в екзархаті. Насамперед, щоб її осучаснити з огляду на нові обставини (служіння біженцям), мобілізувати сили екзархату задля співпраці із гуманітарною місією Апостольської столиці, для якої 24 квітня у всіх храмах Європи провели збірку коштів задля допомоги страждаючим в Україні, яку Папа Римський запровадив.

Ми намагалися зрозуміти як тепер структури нашої Церкви, зокрема на території, де точаться бойові дії, мають бути відкритими для того, щоби стати інструментами для здійснення цієї гуманітарної місії Святішого Отця. Бо надзвичайні обставини потребують надзвичайного розв’язку. Тож ми намагалися зрозуміти як структурно і методично потрібно нам тепер діяти, щоби ця папська допомога дійшла до кожного адресата. Наші священики готові дуже активно долучитися до цього папського завдання. Ми прагнемо створити окремі механізми, щоби були призначені відповідальні за це священики. Так само ми хочемо внутрішньо мобілізувати до цієї акції не тільки священнослужителів, а й мирян. А щоби забезпечити успішність цього, ми готові мобілізувати наше духовенство з інших єпархій. Подібно як це сталося з нашими капеланами: пройшла внутрішня мобілізація задля того, щоби допомогти військовим на фронті. Тож сьогодні ми готові провести таку внутрішню мобілізацію, щоби послужити тим, які постраждали від війни. Тож я зустрівся із 50-ма священиками, щоб опрацювати нову тактику нашої пастирської місії.

У Дніпропетровську діє парафія УГКЦ. Чи була нагода зустрітися з нашими вірними?

Я відвідав місцеву громаду Покрову Пресвятої Богородиці в Дніпропетровську. Я був вражений як чисельно ця громада зібралася. Бо це був робочий день, а присутніх було майже 300 осіб. Був цікавий обмін думками. На моє спостереження, середній вік наших парафіян становить 35-40 років. Це українські патріоти-християни, які прийшли на цю зустріч зі своїми дітьми попри те, що не було пишного богослужіння, адже це дні Страсного тижня. Зустріч стала пасхальним подарунком для мене, про яку я, мабуть, ніколи не забуду.

А яка позиція місцевої влади щодо присутності УГКЦ в місті?

Я зустрівся із представниками місцевої влади. З міським головою ми говорили про необхідність зведення нового храму. Громада подала окреме прохання на виділення земельної ділянки на будівництво храму Софії Премудрості Божої. Він обіцяв прислухатися до цієї потреби. Мер підкреслював, що для нього пріоритетом є однакове ставлення до усіх конфесій. Він стверджував, що ми маємо право розвиватися і вільно сповідувати свою віру. Міський голова наголосив, що ми є дуже важливою громадою в сфері соціального служіння для потребуючих і поранених. Бо місто є великим центром лікування військовослужбовців.

Я також зустрівся із заступником голови обласної державної адміністрації і групою осіб, які відповідають за соціальне служіння. Ми обговорили співпрацю органів державної влади з папською гуманітарною акцією, яка готується. Вони виявили готовність співпрацювати. Тож, гадаю, успішність місії Карітасу залежить від такої співпраці.

Розмовляв о. Ігор Яців

Глава УГКЦ: «Свято Пасхи показує, що останнє слово завжди буде за добром»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у Велику середу Страсного тижня під час «Доброї розмови» у спільному ефірі «Воскресіння. Живе радіо» та радіо «Марія» запрошував святкувати Пасху, навіть якщо людина не постила.

У східному обряді, нагадує Предстоятель, на Пасху в чині Пасхальної Утрені ми читаємо слово Івана Золотоустого, в якому йдеться про тих, хто запрошений до пасхальної радості. «Прийдіть і радійте в цей день, ті, що постили, і ті, що не постили… тому що Господня трапеза готова для всіх, Господь ваш є добрий і милосердний».

«Тому, – вважає Блаженніший Святослав, – незважаючи на те, що ми по-різному відгукувалися перед тим на те запрошення, серйозно чи несерйозно сприймали ті християнські правила життя чи досконалості, дуже важливо не запізнитися зробити цей крок».

«Якщо умовно, – продовжив Архиєрей, – узяти як один день усе наше життя в цьому видимому матеріальному світі, ніколи не пізно навернутися, ніколи не пізно покаятися у своїх гріхах, ніколи не пізно прийняти дар Божої любові та Боже милосердя. Пізно вже буде після смерті».

Духовний лідер греко-католиків додав, що людина ніколи не перебуває в одній зі сфер – добра чи зла. Ми постійно відчуваємо, що між добром і злом іде боротьба. «Але якраз свято Пасхи, – вважає Блаженніший Святослав, – показує, що останнє слово завжди буде за добром, що життя завжди переможе смерть, що світло завжди сильніше від темряви. Хоча ми перебуваємо у такій духовній діалектиці між добром і злом, проте мусимо зробити свій особистий вибір і стати на боці Христа, на боці того Бога, в якого віруємо. Як християни, ми ніколи не хочемо бути на боці тих, які вбивають, які інвестують у війну, які поширюють брехню, неправду чи носять у собі темряву».

Глава УГКЦ: «Наша політична еліта відстає від громадянського суспільства на ціле покоління»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в ефірі телеканалу «112 Україна» відзначив позитивні зміни в українському суспільстві, які відбулися за останні роки.

За словами Предстоятеля, ключовим історичним моментом, де не просто трансформація українського громадянського суспільства показала себе, а це громадянське суспільство утвердилося і заявило про себе на весь світ, це був Майдан. Бо, як відомо, Майдан започаткувало громадянське суспільство. І саме це громадянське суспільство стало лідером суспільних процесів, лідером зміни світогляду сучасного українця.

Він вважає, що відбулося кілька важливих позитивних змін.

«Насамперед, вважаю, ми стали свідками народження нового поняття українського народу. Хтось говорить про народження нової політичної нації в Україні. І дуже важливо, що це поняття «політична нація» не ексклюзивне, мовляв, ось ті етнічні українці сьогодні є його основою. Абсолютно ні. Сьогодні почуваються українськими патріотами всі громадяни вільної незалежної України», – сказав Блаженніший Святослав.

«Я завжди, – продовжив Глава Церкви, – шокую різних співрозмовників за кордоном, які живуть у парадигмі протистояння з «російським світом» і кажуть: ось, ви воюєте проти росіян. Я кажу: ні, цілком ні. Сьогодні більша частина тих, хто вмирає за вільну і незалежну Україну, є російськомовними. Ми завдячуємо першим героям, які віддали своє життя на Майдані, які не були за етнічним походженням українцями. Тому сьогодні поняття нового українського суспільства є інклюзивне. Усі ті люди, які не хочуть регресу в радянські часи, почуваються українськими патріотами. Гадаю, це дуже позитивна зміна».

«Друга важлива річ, – вважає Блаженніший Святослав, – сьогодні громадянське суспільство є далеко попереду політиків і державних чиновників. Якщо ми сьогодні зіставимо спосіб мислення і діяльності волонтерів, активістів і навіть релігійних діячів, ми побачимо, що наша політична еліта, яка ще є елітою під знаком запитання, відстає на покоління. А державний механізм виглядає як якісь викопні рештки з попередньої епохи радянської системи».

Чому сталося так, що не політична еліта формує сенси в українському суспільстві? Глава Церкви вважає, що це, зокрема, тому, що наші так звані еліти довго були чужими. Вони належали до чужих народів. Часто ставали інструментами в руках загарбників. І тому, починаючи ще з козацької України, боротьба за свою державу була боротьбою за нові еліти. І ті еліти народжувалися не згори, а з нутра цього народу… «Гадаю, ми ще до сьогодні шукаємо за справжньою народною українською елітою. Але я оптиміст. Сьогодні справді є дуже багато людей, які є активними громадянами своєї держави», – додав лідер вірних греко-католиків.

«Для мене справжніми європейськими цінностями є християнські цінності», – Глава УГКЦ

За словами Блаженнішого Святослава, християнськими цінностями є ті, які побудували Європу, і ті, на яких сьогодні будується нова Україна. Про це Глава УГКЦ сказав в ефірі телеканалу «112 Україна».

«Для мене справжні європейські цінності – це християнські цінності. Європейська цивілізація зародилася навколо катедральних соборів, монастирів. Звідти пішла, я б сказав, нова сила, яка зародила європейську цивілізацію. Коли хтось сьогодні хоче розрізнити або відокремити поняття “європейських цінностей” від поняття “християнські цінності” він це робить на шкоду собі і Європі. Ми, як християни, сповідуємо християнські цінності, ми переконані, що вони є справжніми цінностями Європи», – зазначив Предстоятель Церкви.

Глава УГКЦ нагадав Майдан, де, за його словами, проявлялися християнські коріння українського народу, які полягали насамперед у повазі до ближнього. «Ми говоримо про Майдан як Революцію гідності. Усвідомлення власної гідності як образу Божого є вже революцією для сучасної людини», – зазначив він.

«Тому, я переконаний, що християнськими цінностями є ті, які побудували Європу, і ті, на яких сьогодні будується нова Україна», – резюмував Глава УГКЦ.

«Дерево без коріння якийсь час буде зеленим, але уже ніколи не принесе плоду», – Глава УГКЦ

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав днями побував з офіційним візитом у Польщі з нагоди 1050-ліття Хрещення. Предстоятель поділився з Департаментом інформації УГКЦ своїми враженнями від урочистостей.

Блаженніший Святославе, цей ювілей Хрещення, християнська ідентичність Польщі, України, наскільки вона, на вашу думку, важлива для країни, для суспільства?

Хрещення Польщі, на мою думку, святкувалося в кількох вимірах. Найперше – перед Церквою в Польщі сьогодні постає така поважна дилема, як зберегти християнське коріння у секуляризованій Європі, оскільки різного роду тенденції навіть на рівні законодавства Європейського Союзу часто перечать базовим засадам християнської моралі.

По-друге – національна ідентичність Польщі як такої є глибоко позначена християнською складовою. Зокрема, усі згадували 1000-ліття Хрещення Польщі у 1966 році в комуністичних часах. Що навіть комуністична влада вважала Хрещення Польщі заснуванням чи початком Польської державності. Отож комуністична влада Польщі святкувала тисячоліття Польської державності, а люди святкували тисячоліття Хрещення.

Отож Хрещення і державність є наче синонімами. А формат сьогоднішніх святкувань був у Польщі державним. Тобто Хрещення Польщі святкувалося на державному рівні як певна церковна подія.

У тих форматах питання збереження християнської ідентичності Польщі було домінуючим. Був ужитий такий дуже цікавий образ, що дерево можна зрізати і будучи позбавлене коріння і тих соків, які його живлять, те дерево може лишитися певний час зеленим, але більше ніколи воно не дасть плоду. Очевидно, що майбутнє такого дерева – це вмирання.

І для поляків святкування цього ювілею означало шукати засобів збереження власної національної спадщини в умовах глобалізованого світу і в умовах об’єднаної Європи. Ще одна ідея, яка постійно звучала. Її був висловив ще святий Папа Іван Павло ІІ, заохочуючи поляків вступати в ЄС. Тоді Папа сказав до поляків такі слова: Польща потребує Європи, а Європа потребує християнської Польщі.

І це гасло, яке сформулював Святіший Отець фактично і домінувало і в політиці, і в культурі, і в різних реформах, які Польща проводила, аби ввійти в ЄС, а в ньому зберегти свою спадщину: національну пам’ять, культурний спадок.

Гадаю, усі ідеї та акценти, які звучали в Польщі для українців і України сьогодні є надзвичайно важливими.

А який сучасний досвід можемо взяти від Польщі?

Гадаю, перше, що сьогодні глибоко дискутується в Україні, що бути європейцем чи шукати шляхів євроінтеграції означає обов’язкового позбуватися християнської ідентичності. Тобто рух у Європу означає заперечення християнства, а Церква начебто є на перешкоді до руху в Європу з усіма своїми моральними засадами. Бачимо, що сьогодні це святкування Хрещення, яке відбулося в Польщі заперечує і показує, що це абсолютна ілюзія.

Хочу повторити слова Папи Івана Павла ІІ щодо України: Україна потребує Європи, а Європа потребує України такою, якою вона є у всьому своєму багатстві. Гадаю, Європі не потрібні українські проблеми чи щось таке, що не відрізняє Україну від Європи. Європі цікава Україна у своїй культурній християнській ідентичності – усім тим надбанням і скарбом, який ми маємо. Тому для того, щоби рухатися в Європу не потрібно різати християнське коріння. Бо тоді Україна, навіть у Європі, буде схожа на сухе дерево, яке втративши своє коріння, не здатне розвиватися.

А рухаючись у Європу, ми хочемо рухатися до природнього багатовікового прогресу. Ми не повертаємося у Європу, ми є у Європі.

Для того, щоби лишитися собою і зберегти свою окремішність, зберегти те, ким ми є, не розчинитися у морі глобалізованої культури, нам допоможе наше християнське коріння. Тому це є та місія, яку Україна повинна сповнити в своєму євроінтеграційному русі.

Тобто рух у Європу для України лише тоді буде рухом у якесь процвітаюче майбутнє, як ми будемо рухатися зі своїм християнським корінням. І це сьогодні дуже глибоко підкреслювалося на святкуваннях в Польщі. Це те, що я говорив полякам, коли мене запитували: що, на вашу думку, має означати сьогодні християнська ідентичність для польського народу, чому потрібно відкривати джерело тої ідентичності, яким є Хрещення. І я про це говорив на основі тепер українського досвіду, що рухатися в Європу без коріння, означає в Європі вмерти. А рухатися в Європу з корінням, з джерелом, з якого виросла наша державність, культура, народна самосвідомість означає мати у Європі можливість для розквіту.

Наскільки масово поляки святкували 1050-ліття Хрещення?

Мені важко сказати, як масово це святкувалося… Але я чітко зрозумів, що сьогоднішня політична еліта дуже експлуатувала для своїх політичних цілей тему Хрещення Польщі. А це означає, що з політтехнологічного боку вони розуміли, що це є таке питання, яке дуже заторкує глибинні струни польської душі. З одного боку, мені прикро, що можливо, експлуатуються релігійні сентименти для політичних цілей, але з другого боку воно показало, наскільки це важливо сьогодні для самоусвідомлення польського народу як такого.

Якщо говорити про масову участь простих поляків у подіях святкування, я б сказав, що вона дуже відчувалася. Крім того, що всі богослужіння і всі урочистості транслювалися в прямому ефірі… Ми, наприклад, брали участь у Познані в процесії, яка йшла від прокатедрального собору до катедри. Це була процесія з подорожуючою іконою Матері Божої Ченстоховської, в якій взяло участь дуже багато людей. Для всіх єпископів було дуже зворушливо бачити, як люди співали всі ті пісні зі сльозами на очах. І було видно, що це люди прийшли за велінням серця. Подія Хрещення Польщі заторкує те, ким вони є як особи, як народ, як звичайні люди, як віруючі християни.

Тому ті події, де ми могли бути разом з людьми показували, що для польського суспільства ці святкування були важливими.

Під час вашого візиту було прийнято рішення про встановлення пам’ятника блаженному Омеляну Ковчу в Любліні. Наскільки важливим є цей пам’ятник і таке рішення польської влади?

Це дуже важливо… До речі, у контексті попереднього візиту я мав окремі зустрічі в Любліні як на рівні Церкви, так і на владному рівні міста. І, можливо, в контексті ювілею Хрещення Польщі наше прохання про встановлення пам’ятника священномученику Омеляну Ковчу було позитивно розглянуто.

Це дуже важливо, тому що зараз є безпрецедентна в історії відкритість до України. Ми маємо в Польщі набагато більше друзів, ніж ми собі уявляли досі. І навіть набагато більше людей, навіть тих, які постраждали під час Волинської трагедії, є за примирення між поляками і українцями, ніж це хочуть видати за дійсне певні політики.

Отож такі позитивні моменти ми повинні підтримувати і на них як суспільно, як Церкви відповідати.

Звісно, також є дуже важливим саме вшанування постаті священномученика Омеляна Ковча. Чому? Тому що його постать розвіює міфи. Дуже часто, зокрема комуністична пропаганда, хотіла представити українців як антисемітів, як крайніх націоналістів і як таких, що ненавидять людей інших національностей. А отець Омелян своєю життєвою історією розвінчує ці міфи. Він як греко-католицький священик був заарештований за те, що рятував євреїв, був убитий нацистами, а в концтаборі був парохом усіх в’язнів незалежно від їхньої національності чи релігійного походження.

Отож ця постать, якій постане пам’ятник у Любліні, буде промовляти і розвіювати ідеологічні міфи і буде таким особливим небесним заступником справи польсько-українського примирення.

Розмовляв отець Ігор Яців

«Церква сама прийшла до мене», – Блаженніший Святослав

Блаженніший Святослав – постать, відома багатьом, навіть далеким від життя Української Греко-Католицької Церкви. Будучи Главою УГКЦ вже п’ять років, він займає вагому позицію у житті українського суспільства.

З його думкою рахуються, до нього прислухаються. У свої 45 років, він є духовним батьком для багатьох українців не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами. Після кожної Літургії до нього підходять люди, діляться болем і радістю, розповідають, а він слухає. Та цього разу розповідати буде він. Про свою сім’ю, дитинство, навчання в медичному училищі, поклик до священичого життя та ще про багато моментів, з яких складається його життя.

 

Ваше Блаженство, в якій сім’ї Ви народились? Які найяскравіші дитячі спогади?

Я народився в місті Стрий на Львівщині. Це таке своєрідне і цікаве місто. Цікаве своєю історією, а зокрема тими людьми, яких Господь Бог поставив біля мене в той час. Моя мама була вчителем музики, а батько – державним службовцем і працював на залізниці. Крім того, великий вплив на мене, на мою уяву справили дідусь і бабуся.

Моя мама майже все своє життя пропрацювала в музичній школі і була викладачем класу фортепіано. Якщо говорити про перші спогади, то вони пов’язані з фортепіано. До нас додому приходили учні і постійно лунала музика. Навіть коли моя мама займалася справами домашніми, наприклад, готувала їжу на кухні, то завжди в сусідній кімнаті грали студенти на фортепіано.

У Вас також є музична освіта?

Так, я закінчив дитячу музичну школу в Стрию. Оскільки для мене фортепіано до певної міри було відоме, а скрипка була загадкою, таємницею, тому я зацікавився нею. Моєю вчителькою була рідна мамина сестра. Для мене ці музичні інструменти ніколи не асоціювалися з якимось навантаженням, обов’язком, а лише з цікавістю. Мама вчилася заочно в консерваторії у Львові і працювала, ще як студентка, в Самборі в музичній школі. Часто брала мене зі собою, бо не було з ким залишити. І всі ті коридори, класи музичних шкіл в Стрию і Самборі – то був простір, в якому я виростав. Пізніше, коли я ходив до школи, мама мене брала до музичної школи, щоб робити уроки. Собі уявіть – урок музики. Значить, є письмовий стіл, фортепіано, за інструментом сидить студент чи студентка, моя мама біля неї, а я тут поруч роблю уроки. І мама одним вухом слухає, як грає студент, а тут дивиться, що я роблю. І тільки тоді, коли я все зробив, міг збиратися і йти додому.

 

Тепер ще інколи граєте? Чи є улюблений композитор?

Граю, коли ніхто не чує. Найулюбленіший мій композитор – Антоніо Вівальді. Я його багато концертів грав у музичній школі. Пам’ятаю ті дитячі відчуття такої світлої радісної музики, коли зміг відвідати Венецію вже як студент богослов’я у Римі. Зрозуміти до кінця музику Вівальді можна лише тоді, коли потрапиш в те місто, в якому він жив, і відчуєш рух води у венеційських каналах. Для мене слух став дуже важливим елементом світосприйняття. Особливо коли мова йде про мої перші контакти з церковним життям, зокрема із підпільною Церквою. Я спочатку влився в середовище дяків, співців. Від 13-ти років я співав, вчив гласи, читати старослов’янською мовою Псалми. Могли цілими ночами читати Псалтир над покійними.

 

А хто Вас привів до церкви?

Я б сказав навпаки – Церква прийшла до мене. Тому що в тих роках наші родини були осердям життя Церкви. До церкви не можна було ходити, бо не було куди. Очевидно, була Православна Церква, до якої ми так ставились трохи з обережністю. Була Римо-Католицька Церква, але так само ми відчували, що то не до кінця є те, що відповідає традиції нашого народу. Ось тому духовне життя відбувалося в хаті.

Ходячою енциклопедією історії як Церкви, так і народу, стали для мене дідусь з бабусею. Вони мали на мене великий вплив, через них я увійшов у життя Церкви. До речі, мої дідусь і бабуся були великими приятелями родини Зарицьких. Відомий священномученик Олекса Зарицький приїжджав до нашого дому, служив Літургію.

Моя родина зі сторони батька, який походив з Франківщини, з селища Брошнів-Осада, також була дуже активною в підпільному житті Церкви. Фактично в тому контексті я познайомився з отцем Михайлом Косилою, який був ректором підпільної духовної семінарії на Франківщині. Я служив як кур’єр, перевозячи певні речі з Брошнева до Стрия до Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, які там також мали свою підпільну спільноту.

 

Святослав Шевчук – школяр. Яким Ви були? Як обрали потім медицину і чому з нею не склалось?

Мені моя родина завжди надавала такого імпульсу, що я повинен бути найкращий. Це не був сліпий дисциплінарний примус, а заохочення. Я завжди дуже соромився, коли йшов до школи і не вивчив уроки чи чогось не знав. Я сидів у книжках, ніколи ввечері не лягав спати, поки не закінчив усі домашні завдання і не спакував портфель. Тільки коли портфель був спакований і закритий, ось тоді я молився і лягав спати. Ось такий був щоденний вечірній ритуал. Я закінчив на відмінно восьмий клас і вступив до Бориславського медичного училища. Це був дуже важливий момент у моєму житті – у 15 років я вилетів з сімейного гніздечка. І фактично ніколи до життя в Стрию не повернувся. Для мене Борислав став другим містом, в якому я виростав, якому я дуже багато завдячую. Довкола училища, його викладацького колективу зібралась дуже цікава група справжньої галицької інтелігенції. В Бориславі не було в училищі гуртожитку, треба було жити на квартирі у людей. І мені так пощастило, що я першу частину свого навчання мешкав у польських родинах. І то таких, що в хаті польською розмовляли, виписували всі газети з Польщі. В них навчився польською і читати, і розмовляти.

Ви хотіли пов’язати життя з медициною?

Мені це дуже подобалось. Це була ще одна така складова людського життя і буття, яка мене дуже манила. І в підпільній Церкві казали: «Слухай, тобі треба мати якусь спеціальність таку, щоб тобі дали можливість бути близько людей». Наприклад, митрополит Володимир (Стернюк) працював фельдшером на швидкій допомозі. Отож, такого типу професія для підпільного священика була дуже важливим елементом.

Тобто Ви тоді вже хотіли бути священиком?

Я вже десь так орієнтувався… Коли я повернувся з армії і хотів повернутись до приготування до священства, вже були цілком інакші обставини. Це вже не була підпільна семінарія. Я тоді потрапив у групу, яку формували для навчання в Аргентині на прохання владики Андрія (Сапеляка). Там навчався до 93-го року. Фактично закінчив курс філософії. Це  дворічний курс, який прописаний навчальним планом для приготування до священства.

Це, напевне, була Ваша перша поїздка за кордон?

Очевидно. Ми поїхали на навчання за кордон вперше. То така історія, як ми паспорти виробляли, як візу отримували – треба було аж до Москви тоді їздити! Я між хлопцями був найстарший, тому взяв на себе тягар приготування. Пригадую, коли я в Києві вийшов з Міністерства закордонних справ з паспортами для цілої групи, то йшов по дорозі і співав від щастя. А потім ми опинилися в Аргентині без знання мови. Нас послали на лекцію до салезіанського університету. Я, як добрий студент, сів за першу парту і дуже уважно слухав професора, який викладав логіку. Мені здавалося спочатку, що цілих 45 хвилин він говорить одне речення. Я не міг розрізнити, де фрази починаються, а де закінчуються. А в кінці семестру я вже здавав екзамен іспанською письмово з усіх філософських предметів. Мені було легше, ніж іншим студентам, саме через те, що я знав трошки латину, а іспанська мова – латинського походження. І ось навчання латини в підпільних семінарійних колах, зокрема в покійного отця Михайла Дацишина, потім медична латина в Бориславському медучилищі все ж таки дали мені певні ключі до того, щоб можна було зрозуміти і швидше вчитися мови, ніж це давалося іншим студентам.

Ви знаєте іспанську, італійську, польську, англійську… Маєте якийсь секрет легкого вивчення мов?

Легко вчити мови не буває. Я пригадую, що період перших студентських місяців в Аргентині був дуже важкий і психологічно, і духовно, і мовно. Але треба було себе змусити. І хто вмів себе змусити, той навчився. Один місяць нас вчила іспанську мову сестра-василіянка. І вона таку нам фразу сказала, яка одних знеохотила, а іншим надала тонусу: «Для того, щоб вивчити іноземну мову, треба прив’язати себе до крісла». Треба сісти і вивчити. Тому я вчився, бо інакшого виходу не було. Після іспанської я вчив італійську мову. Після закінчення семінарії у Львові мене скерували на навчання до Риму. Коли я тепер пригадаю свої конспекти з Анджелікуму, зокрема тих перших місяців, то я слухав по-італійськи, а писав по-іспанськи. Потім середина конспекту – мішана мова, а вже кінець був італійським.

Є якась мова, яку б Ви ще хотіли вивчити?

Я би ще хотів навчитися німецької мови. Певні ази я здобув самотужки ще як віце-ректор Львівської духовної семінарії. Так само хотів би трохи краще і глибше  вивчити французьку. Побачимо, що з того вийде.

Як зараз виглядають стосунки з Вашою сім’єю? Чи змінилось щось?

Щось змінилось, щось лишилося сталим. Якщо мова йде про найближчих – тата, маму, тітку Ірину… Коли приїжджаю додому, то всі ранги, титули залишаються за брамою надворі (сміється). Намагаюся допомагати те, що потрібно. Проте я досить мало маю можливості проводити разом з ними час.  Очевидно, що треба завжди підтримувати контакти з родиною, бо ми просто відчужуємося. Ми маємо бути в першу чергу людьми. Є така латинська приповідка, яку я вивчив ще в Бориславському медучилищі: «Homo locum ornat, non ornat hominem locus». Тобто людина прикрашає місце, а не місце людину. Незалежно яке ти місце займаєш, ти мусиш бути собою. Якраз отой родинний контекст дає тобі можливість залишитись собою.

Чи є у Вас похресники? Якщо є – як часто з ними спілкуєтесь?

Маю. Шестеро. На жаль, я не дуже добрий хресний батько, нечасто їх відвідую. Але одного похресника маю в Києві. Бодай Андрійчика тут кожного року на Андрія можу відвідати.

А як виглядає Ваш звичний день? Зважаючи на те, що Ви багато подорожуєте.

Є певний скелет, який я намагаюся тримати незмінним. А є щось, що силою обставин міняється. Такий незмінний скелет – це є молитовне правило: вечірня, утреня, розважання, це  мене ще навчили в підпільній Церкві, духовне читання обов’язково Святого Письма і Отців Церкви, і Літургія. А решта все міняється. Тому що подорожі, зустрічі, години праці, відпочинку часом вносять дуже радикальні зміни. Те, що сьогодні є суттєвим елементом мого щоденного життя, це спілкування з людьми. Люди дуже потребують особистого контакту з Главою Церкви. Коли мова йде про священика чи про єпископа, то тут мати широко відкриті двері для людей – це пріоритет. Багато хто каже, що до мене тяжко доступитися. День має 24 години і ті двері є такі, які є. Їх ширшими годі вже зробити. Але для мене особисте спілкування з людьми є дуже важливе.

Чи вистачає Вам часу на спілкування з друзями, з близькими людьми? 

Чесно, це стає розкішшю, і щораз то більше, на жаль… Я пригадую одне таке запитання: «Блаженніший, у Вас є час?». І я так спонтанно відповів: «Знаєте, я навіть деколи гроші можу мати, бо хтось може пожертвувати, а от час… Час ніхто не може пожертвувати» (сміється). Часами так зауважую, що за 2-3 місяці можу не мати жодного вихідного дня. Хоча попри це все намагаюся шукати якихось моментів, підтримувати контакти зі своїми друзями, своїми священиками, з якими працював у Львівській духовній семінарії. Тепер я знайшов інший спосіб: запрошую до себе в гості.

А все-таки, коли є вільний час, чим займаєтесь?

Можливо, таких три заняття. Перше – це є трошки руху, якогось мінімального спорту. Хоча не завжди є можливість, особливо в подорожах. Я люблю читати. Не тільки переглядати новини, бо то не можна назвати читанням. Мені дуже цікаво слідкувати за богословською думкою. Тому що я завжди вважав, зокрема після мого навчання в Римі, що моя Церква хоче мати мене богословом. Зокрема коли приїжджаю до Риму, за студентським звичаєм відвідую книгарні з богословською  літературою і  завжди одну-другу книжку привожу.

Спорт, читання, а третє?

Музика. Музика мені дуже допомагає відпочивати. Коли справді треба заспокоїтися, повернутися до себе мені допомагає вухо. Ви собі не можете уявити, як я страждаю, коли є поганий спів у храмі. Я не можу молитися взагалі. Мушу пальцем водити, щоб прочитати молитву, бо коли та музика є фальшива, то вона просто мене розбиває зсередини. І в тому є причина, що я дуже часто сам співаю на багатьох Богослужіннях.

Ви так багато подорожуєте. Маєте улюблену країну?

Є дві країни, з якими пов’язана частина мого життя. Це Італія і Аргентина. Коли я був скерований на єпископське служіння до Аргентини, собі навіть в думці не припускав, що колись Аргентину покину. Я справді намагався увійти в ту культуру, в той спосіб життя, мислення, пройти процес інкультурації. Я намагався стати частиною аргентинського суспільства і бути всім для людей, які були повірені моїй пастирській опіці. Я підтримую контакти з тими людьми і досі, переживаю, що робиться на тій чи іншій парафії.

Друга країна – Італія. Це як друга Батьківщина. Якщо порахувати, в якій країні я найчастіше буваю, то це Італія. Там є важливі наші структури. Ми є частиною Вселенської Церкви, і італійська мова – це фактично мова ватиканської дипломатії сьогодні. Студентом впродовж усього свого навчання в Італії, їздив на одну і ту саму парохію. Вона була італійська, тоді не було так багато наших людей, зокрема в тому районі, але я увійшов в ту спільноту. Їздив туди сповідати, то була така моя головна мета. Я дуже багато там пізнав, та спільнота мене прийняла як свого. Через призму такого спілкування з італійською культурою, тим суспільством, я тепер краще розумію процеси, які діються в Європі.

А де б хотіли ще побувати?

Мені здається, що я і так забагато їжджу. Було б цікаво більше пізнати ті країни, де я вже був. Наприклад, США. Мені дуже цікаво бачити природу цієї країни. Бо дехто, хто їде в Америку, подивляє хмародери, матеріальні речі, по магазинах ходить. А я цього дуже не люблю. Є одна частина Америки, де я ніколи не був. Yellowstone National Park, дуже цікава геологічна зона. Думаю, так поверхово їздити по різних країнах не вартує. Краще справді побачити так звані чудеса світу, які заслуговують уваги.

Ви казали, що любите читати. Маєте якусь таку “зачитану” книгу?

Я тут про Шевченка згадаю. Бо то є така книга, до якої я повертаюся весь час. Скільки б не читав, все щось нового знайдеш. Спершу я почув Шевченка, а потім вже почав читати. Це є своєрідна матриця, яка заклала уяву про свідомість народну, національну. Коли мова йде про інших авторів, їх є доволі багато. Дуже подобається Нечуй-Левицький. Надзвичайно! Можна кілька раз перечитувати – ця описовість, та мовна краса, якою він послуговується… Для мене  цікаві твори Куліша. Він є менше знаний. Сьогодні, я думаю, що було б добре, якби хтось видав повне зібрання творів Куліша для того, щоб його удоступнити. Він – одна з постатей в українській літературі, що сформувала сучасну термінологію, якою ми послуговуємося. Нещодавно я перечитав цілу збірку творів Дочинця. Він пише в такий, я б сказав, сапієнціальний спосіб, щось на зразок «Книг мудрості», які маємо у Святому Письмі. Цікаві твори з філософського боку має Оксана Забужко. В часі Майдану я з Оксаною познайомився особисто, вона мені видалась дуже цікавою людиною, цікавим мислителем, яка змушує людей задуматись.

Чи можете пригадати найцікавіші зустрічі у своєму житті?

Кожна зустріч по-своєму унікальна. Колись я як богослов займався такою цікавою темою «Богослов’я зустрічі». Коли зустрічаються дві особи – це дуже таїнственні речі. Я скажу про зустріч, під враженням від якої досі живу. Зустріч з родинами Небесної сотні (20 січня 2016 року – Н.К.). Ну це щось дуже вражаюче. Думаю, що всі ті наступні зустрічі, з ким би я їх не мав, чи то з урядовцями, чи то з дипломатами, чи з церковними діячами, будуть відбуватися через призму цієї зустрічі.

Що Вас найбільше тоді вразило?

Страждання тих людей не обмежується лише болем втрати найдорожчої особи, хоча і то вже є дуже багато. Кожен з них розказував, як один з дуже жахливих досвідів, той момент опізнання тіла, а відтак та вся бюрократична система, яким чином свого рідного можна отримати для поховання. Це жах… Це катастрофа… А тепер, що завдає їм найбільше болю, – вони це назвали «новою Хресною дорогою», це є ті суди, які вони мусять відбувати, і ті всі слідства, які не ведуться чи ведуться без належної уваги. Вони відчувають, що немає політичної волі знайти і засудити злочинців. Ті судові засідання перетворюються на нові катування. Скільки ще терпінь і страждань ці люди мають перенести, щоб суспільство нарешті зрозуміло їхній біль і їхнє горе? Насправді це рани на тілі всього народу. Якщо ми не шануємо їхнього болю, ну то як можна говорити про гідність? Була Революція гідності… А тут гідність простих людей, позначених тим болем, сьогодні так зневажають.

Які завдання бачите перед Церквою сьогодні на тому етапі, на якому є наше суспільство?

Церква завжди є, з одного боку, голосом Божим, яка свідчить і видимо уприсутнює Бога, який є з нами. З іншого боку, Церква покликана бути голосом сумління, сумління нашого народу і теж голосом людей. Сьогодні всі живуть на знеболювальних таблетках. Хтось би хотів знечулити цей біль, а не лікувати саму рану і саму причину. І це один з тих видів служіння, які Церква повинна зробити. Бути поруч тих людей. Ми не можемо цей біль забрати. Не можемо. Ми можемо його розділити. Це є наше завдання сьогодні.

Чи є у Вас мрія і що робите для її втілення?

Я, можливо, скажу трохи високо, але я думаю, що мрія має бути високою. І мета має бути висока. Я б дуже хотів, щоб кожна людина зустріла живого Бога, бо ми всі підсвідомо Його шукаємо. Шукаємо правди, справедливості, шукаємо безпеки, щастя в тому всьому, що ми переживаємо. А це все не є щось, це є Хтось. Бог є правдою, справедливістю. Бог є нашим життям, нашим захистом і нашим щастям. Тому, поки ми не зустрінемо живого Христа, який є присутній між нами, ми завжди будемо шукачами, які завжди будуть блукати і стреміти до тої цілі. А що я роблю для того, щоб мрія здійснилась… Знайомлю їх з Богом. Та мета є дуже висока. Якщо ми її хоча б трошечки виконаємо, то тоді кожен з нас проживе своє життя на цій землі недаремно.

Розмовляла Наталя Критович
Кана, № 4, квітень 2016 року

www.facebook.com/zhurnal.Kana

«Ми не агітували і не казали, хто за що має голосувати, а просто донесли правду», – Глава УГКЦ про поїздку до Нідерландів

Днями делегація українських релігійних діячів, делегована Всеукраїнською радою Церков і релігійних організацій, побувала з офіційним візитом в Королівстві Нідерландів для проведення зустрічей напередодні консультативного референдуму про затвердження Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

До складу делегації входили Патріарх Філарет, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Верховний Архиєпископ Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви, Архиєпископ Петро Мальчук, Ординарій Київсько-Житомирський Римсько-Католицької Церкви в Україні, Станіслав Носов, Президент Української уніонної конференції Церкви адвентистів сьомого дня, Яків Дов Блайх, Президент Об’єднання іудейських релігійних організацій України, Головний рабин м. Києва та України, Муфтій шейх Ахмед Тамім, Голова Духовного управління мусульман України, Анатолій Райчинець, заступник генерального секретаря Українського Біблійного Товариства, Архиєпископ Євстратій (Зоря), Секретар Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату, Геннадій Білорицький, юридичний радник Головного рабина м. Києва та України.

Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав розповів у інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ про мету візиту та його підсумки.

Блаженніший Святославе, Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій повернулася з поїздки до Нідерландів. Анонсувалося, що ВРЦіРО їде туди популяризувати Україну перед референдумом. За вашим відчуття, на скільки це вдалося?

Гадаю, що саме нам вдалося зробити, покаже час, покажуть результати референдуму. Всеукраїнська рада Церков вирішила здійснити таку поїздку до Нідерландів з метою встановлення прямого діалогу не тільки між нашою владою і політиками України, бо вони туди і без нас їздять і спілкуються з відповідними органами Нідерландів. Ми хотіли бути голосом громадянського суспільства, хотіли поспілкуватися з представниками різних кіл у Голландії, аби вони насправді зрозуміли, що відбувається в Україні. Тому що російська пропаганда в Нідерландах дуже потужна, яка вже посіяла дуже багато дезорієнтації.

Є кілька таких міфів, які Росія пропагує. Наприклад, що Асоціація з Україною це вже є дозвіл нам на вступ в ЄС. А багато голландців не погоджуються сьогодні на розширення ЄС, тому що асоціація – це як заручини, а вступ – як шлюб, що несе за собою багато зобов’язань, зокрема з боку Нідерландів.

Другий міф, який поширює наш північно-східний сусід, що Україна – це поділена країна, яка не має ані стабільної економіки, ані стабільної суспільно-політичної ситуації і невідомо чи це взагалі держава як така.

Тому ми хотіли донести, що насправді діється в Україні. Ми розповідали, що Україна сьогодні консолідована, як ніколи, аби обґрунтувати, чому все-таки українське суспільство орієнтується на європейські цінності як такі.

Чи це нам вдалося? Побачимо. Але було кілька цікавих моментів. Ми мали зустрічі з сенаторами верхньої палати Парламенту, з комітетом міжнародних відносин, де були представники різних політичних сил. І коли ми почали спілкуватися, доносити наші думки, то була цікава реакція на наші месиджі представниці Соціалістичної партії Нідерландів, яка за своєю платформою є не тільки антиклерикальною, але де-факто упередженою до всього того, що виходить з релігійного середовища. Але послухавши нас, вона сказала, що ніколи не думала, що саме релігійні лідери її надихнуть у наступну суботу вийти на вулицю і маніфестувати, щоб прихильники її партії підтримали Асоціацію України з ЄС.

Мабуть, у певний момент вона відчула, що ми говоримо правду, правду, яка пробиває будь-які упередження, навіть ідеологічні чи партійні.

Чи ВРЦіРО не переходить межі своєї компетенції, коли їде в Нідерланди агітувати за політичне рішення?

Це запитання лунало до нас на всіх зустрічах, оскільки Нідерланди – не просто світська держава, а секуляризована держава, де кожна громадська активність релігійних діячів сприймається, як втручання в політику. І також порушення принципу відокремлення Церкви від держави.

На це одноголосно ми відповідали, що ми є представниками недержавної громадської організації, яка називається «Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій». Нам, як пастирям, не все одно, як живуть наші вірні.

Більше того, питання свободи – це не тільки питання свободи сумління чи іншої релігійної доктрини, це так само питання людини як громадянина тої чи іншої держави.

Отож, ми їхали туди як представники громадянського суспільства, простих людей, аби бути альтернативним джерелом інформації до політиків чи інших державних органів і зав’язати діалог від серця до серця простих людей України до простих людей Нідерландів. Це було нашою метою.

Ніхто з нас не збирався втручатися в державні справи. Ми навіть у прямий спосіб не агітували і не казали, хто за що має голосувати, а просто донесли людям правду про Україну, про що думають звичайні українці, які їхні прагнення, аби вибір голландців, коли вони його зроблять, був свідомий. Бо голландці дуже мало знають про Україну, а якщо щось знають, то, як правило, те, що їм подається через ідеологічних посередників, які просто викривлюють їхнє уявлення про Україну як таку.

У делегацію входили християни, мусульмани, іудеї. Як це було сприйнято? І чому не було представників УПЦ (МП)?

Це питання нас також весь час супроводжувало, а де Московський патріархат, чи вони підтримують це…?

На це ми казали, що всі рішення ВРЦ приймаються консенсусом і УПЦ (МП) підтримала поїздку делегації ВРЦ до Нідерландів. Якщо б цієї підтримки не було, то ми не могли б бути офіційною делегацією, яка представляє всіх членів. І у делегації не тільки не було представників МП, а й лютеран, баптистів, п’ятидесятників… Тобто це не була вся Рада Церков, але оскільки рішення щодо формування делегації було рішенням ВРЦіРО, то вона і покликана була представляти всю організацію.

Гадаю, МП могла з певних дипломатичних мотивів не скерувати свого представника, але про це можуть лише вони сказати.

Сам факт того, що з України приїжджають не тільки представники християнських конфесій, але й Головний рабин України, муфтій Головного управління мусульман України показувало консолідованість і гармонію у відносинах між різними релігійними спільнотами. І сам склад делегації був потужним посилом, який говорив про нашу консолідацію, яка сьогодні існує в релігійному середовищі, зокрема щодо європейського вибору України.

Наша делегація відверто вражала голландців. Для них це було щось, що було небуденним. І вони казали, що сам склад цієї делегації і картинка, яку вони побачили, вона для них була дуже яскравою і промовистою.

Ось ви сказали, що хотіли донести правду. Чи можете уточнити, з яких елементів ця правда складалася?

Найперше ми хотіли пояснити, чому українці – це європейці. Що складає цю нашу європейську ідентичність.

Також хотіли сказати, що ми є свідками народження нової політичної нації України, яка є не ексклюзивною, тобто Україна для українців, а інклюзивною – Україна для всіх. Для всіх, кого об’єднують ці європейські цінності, через які сьогодні Україна страждає. Українськими патріотами є євреї і мусульмани, і представники інших конфесій, які, можливо, етнічно складаються не лише з українців. Їм також цікаво було почути, що більша частина солдатів, які змагаються за вільну незалежну Україну, є російськомовні.

Культурні діячі, філософи і просто вільні громадяни Росії виїжджають з Росії до України, і тут чуються не просто добре прийнятими, а почуваються як удома, у вільній державі. І що російська культура в Україні не є ані приниженою, ані маргіналізованою.

За вашими спостереженнями, ті, з ким ви зустрічалися, на референдумі як голосуватимуть?

Ми не хотіли прямо вплинути на їхню думку. Але в контексті спілкування з нами навіть ті журналісти, які приходили на інтерв’ю, будучи скептичними щодо України, вони переконувалися, що українці – це не є мрійники, що вони чітко і ясно розуміють, чого вони хочуть і не сподіваються, що ЄС чи голландці замість українців робитимуть їхні зміни. Ну, і вони виходили під певним враженням. Принаймні, ніхто з них не говорив, що не голосуватиме за Україну.

Розмовляв о. Ігор Яців

Глава УГКЦ: «Папа сказав, що ми не тільки можемо обговорювати і критикувати Декларацію, а й зобов’язані це робити»

Святіший Отець Франциск подякував нам за те, що ми не мовчимо, а від імені українського народу, який страждає, домагаємося правди. Про це сказав Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерв’ю польській Католицькій інформаційній агенції під час свого візиту до Польщі 9-13 березня цього року.

Блаженніший Святослав пригадав, що нещодавно у Римі відбулася сесія Постійного Синоду УГКЦ, приурочена до 70-х роковин Львівського псевдособору. При цій нагоді також відбулася зустріч зі Святішим Отцем. «Ми хотіли ще раз продемонструвати видиме і повне сопричастя з Наступником святого апостола Петра. З волі Божої зустріч мала також інший контекст…» – зауважив Предстоятель УГКЦ.

За словами Блаженнішого Святослава, члени Постійного Синоду, зокрема, говорили з Папою Франциском про Декларацію, яку він підписав з Патріархом РПЦ Кирилом.

Глава УГКЦ зазначив, що Святіший Отець Франциск добре знає, як і в яких умовах готувався документ, підписаний у Гавані. «Папа підкреслив, що Декларація не є догмою, не має якихось правових наслідків. Цей текст є відкритим для дискусії. Святіший Отець сказав, що ми не тільки можемо обговорювати і критикувати Декларацію, а й навіть зобов’язані це робити. Папа подякував нам за те, що ми не мовчимо, а від імені українського народу, який страждає, домагаємося правди», – розповів духовний лідер греко-католиків.

Блаженніший Святослав додав, що під час зустрічі зі Святішим Отцем члени Постійного Синоду, з одного боку, мали можливість представити свою позицію щодо пунктів Декларації, які стосуються України. «А з іншого боку – ми змогли передати Папі біль і страждання громадян нашої країни і розповісти, що насправді відбувається з нами, передати правду про війну, яка досі має місце на Сході країни», – розповів Верховний Архиєпископ.

Глава УГКЦ відзначив, що Папа добре поінформований про те, що відбувається в Україні. «Перед тим як зустрітися зі Святішим Отцем, я написав листа, в якому повідомив його про болісні події. Нещодавно Апостольський нунцій в Україні Архиєпископ Клаудіо Гуджеротті побував із нашою знімальною групою на передовій лінії фронту в Донецькій області. Зробили фільм про цей візит. Перед нашою зустріччю Папа Франциск прочитав доповідь Архиєпископа Гуджеротті й водночас переглянув цей фільм. Після переглянутого Святіший Отець був шокований… Зустріч із Папою і відвідини установ Ватикану повинні були показати, що в Україні ми маємо справу з найбільшою гуманітарною катастрофою в Європі після Другої світової війни», – поділився Блаженніший Святослав.

Департамент інформації УГКЦ

Глава УГКЦ: «Жива парафія – це обличчя Церкви, яку ми покажемо світу у 2020 році»

Коли наші єпископи почали вдивлятися в майбутнє своєї Церкви, то одразу шукали відповідь на запитання: якою ми хочемо побачити УГКЦ у 2020 році? Тоді ж ми спонтанно усвідомили, що це має бути жива парафія, яка є місцем і часом зустрічі з живим Богом. Але що таке жива парафія, які її ознаки?

Такі запитання ставить Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, у своєму інтерв’ю для фільму «Обличчя живої Церкви», над яким працює творча група «Живого.ТБ». Прем’єрний показ фільму заплановано на 26 серпня, другий день роботи VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ.

Нагадаємо, що 25 – 27 серпня в Івано-Франківську проходитиме VI сесія Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви, тема якого якраз і буде «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».

Блаженніший Святослав пояснив, що йдеться про обличчя Церкви, яку «ми хочемо показати світу у 2020 році»: «І тоді ми, подібно як добрий маляр починає викристалізовувати певні риси обличчя особи, яку хоче зобразити, визначали риси того, що ми називаємо живою парафією».

Ішлося передусім про живий провід, бо як немає живого священика, то немає живої парафії; про Літургію; передавання віри (катехизацію); про здатність творити спільноту; про необхідність служіння та про місійний дух у парафії.

Як зазначив Блаженніший Святослав, «окреслюючи основні напрямки розвитку Церкви в цьому стратегічному плані, ми відкриті на те, що Господь поставить свої корективи, бо Церква – Тіло Христове, а не людська установа, яка має план свого стратегічного розвитку.

«Останнє слово в житті Церкви завжди є за Христом, який є її Головою. Він є Нареченим усієї церковної спільноти, яка є Його невістою», – пояснив він.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Глава УГКЦ: «Патріарший Собор стане моментом іспиту сумління»

Стратегія розвитку УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом» – це не просто план, який ми для когось створили. Це загальноцерковний рух, це життя, яким ми живемо. Тому Патріарший Cобор – це добрий момент обміну досвідом та дарами. Також це момент іспиту сумління, для того, щоб ми собі самі дали відповідь на запитання: «Наскільки ми є живою спільнотою, як Церква?»

Про це розповів Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у своєму інтерв’ю для фільму «Обличчя живої Церкви», над яким працює творча група «Живого.ТБ». Прем’єрний показ фільму заплановано на 25 серпня під час роботи VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ.

Глава Церкви підкреслив, що в УГКЦ є різні парафії: парафії, які народжуються, ті, які дозрівають і ті, які перезрівають і, навіть, які завмирають. «Тому нам так важливо обмінятися тими дарами, які ми сьогодні маємо, а відтак перейняти певний досвід, яким живе наша спільнота, скажімо, в іншій країні чи, можливо, і на іншому континенті. Нам так важливо зрозуміти, де ми знаходимося в тій стратегії», – зазначив Блаженніший Святослав.

Окреслюючи основні напрямки розвитку Церкви в цьому стратегічному плані, Предстоятель УГКЦ додав, що «ми відкриті на те, що Господь поставить свої корективи» в ньому. Бо Церква – Тіло Христове, а не людська установа, яка має план свого стратегічного розвитку.

«Останнє слово в житті Церкви завжди є за Христом, який є її Головою. Він є Нареченим всієї церковної спільноти, яка є Його невістою», – пояснив він.

Як зазначив Глава УГКЦ, історія вносить свої корективи і в церковне життя також: «Ще п’ять років тому ми не уявляли, що в Україні почнеться війна. Ми не думали, що наша держава почне переживати Революцію гідності. І вже точно ми не знали те, що місцем зустрічі із живим Христом буде не тільки парафіяльна спільнота, а й київський Майдан і передова на фронті».

Тому, на його думку, саме цей Патріарший Собор стане «моментом слухання Божого Слова, коли Христова невіста розмовляє із своїм Женихом, слухає Його, зустрічає Його і відповідає на Його поклик».

Пригадуємо, що 25 – 27 серпня в Івано-Франківську проходитиме VI сесія Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом».

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Глава УГКЦ: «Бути наступником такої людини, як владика Андрей, є великою благодаттю і водночас викликом»

Митрополит Андрей є тим, кому Господь доручив піти свого часу до могутніх світу цього і сказати: «Відпусти мій народ». Оцей заклик до свободи і виходу з дому неволі до рідної української землі – шлях, який митрополит Андрей накреслив для свого народу як біблійний пасхальний шлях буття народом.

Про це сказав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в ефірі Першого національного каналу в рамках проекту «Шептицький: розсекречена історія» 29 липня.

За словами Глави УГКЦ, в усіх складних ситуаціях митрополит Андрей намагався проповідувати моральний Божий закон, навіть тоді, коли посилав капеланів у різні військові формування: «Він це робив для того, щоб священики серед своїх людей були проповідниками Божого морального закону».

На думку Блаженнішого Святослава, послання владики Андрея «Не убий» до нацистської верхівки є дуже цікавим. У контексті Другої світової війни цей лист скерований був і до українських політиків. Там чітко сказано, що політичні мотиви не звільняють від цієї Божої заповіді. «Політичне вбивство такий же злочин, як й інші види вбивства. Митрополит також це слово звертає і до своїх людей, бо він, як пастир, був надзвичайно стурбований тим, що українці втягнуті у смертельний гріховний вир вбивства», – пояснив мовець. Як відомо, католицьке богослов’я вчить, що гріх вбивства карається малою екскомунікою, тобто відлученням від Церкви.

Тож митрополит Андрей, вів далі Предстоятель УГКЦ, під час Другої світової війни збирає Львівські архиєпархіальні собори, на яких разом із духовенством розмірковує, як вберегти греко-католиків від спокуси вбивства і як лікувати тих, хто потрапив у цей гріх. «Ось тут і простежується логіка присутності капеланів в УПА, у дивізії «Галичина» чи інша душпастирська присутність українського духовенства серед народу», – додав він.

Верховний Архиєпископ УГКЦ зазначив, що, за твердженням євреїв, митрополит Андрей був єдиним католицьким ієрархом в Європі, який відкрито виступив проти вбивства євреїв. Тож Парламент Канади урочисто визнав його геройські чесноти, зокрема через урятування євреїв під час Голокосту. «Цікаво, коли за це рішення одноголосно проголосували, то весь Канадський парламент встав і оплесками вітав делегацію ВРЦіРО», – пригадав архиєрей.

Розмірковуючи про постать Великого митрополита, Блаженніший Святослав сказав, що історія українських княжих родів була дуже складною. Ті княжі роди, що попали під вплив Московського царства, зрусифікувалися, а котрі потрапили в культурну і релігійну орбіту Речі Посполитої, відчужилися від свого народу і сполонізувалися. Це був стан народу протягом багатьох століть. «Митрополит Андрей, як європейський аристократ, походячи із древнього українського роду, у певний момент відчув голос, який його кликав назад, до свого народу. Навіть більше, він збирав скарби культури українського народу. Усе те, що свідчило про матеріальну високу культуру українців у той час, коли науковці заперечували чи не мали сміливості говорити про існування українського народу, він дарував Україні, – розповів Глава і Отець УГКЦ. – Цей акт дарування колосального скарбу українському народові – факт народотворчості. Цим він визнавав, що є такий народ, який має право на своє існування, і він повертає йому його культуру і його гідність».

«Бути наступником такої людини є велика благодать і одночасно виклик, – поділився Блаженніший Святослав. – Адже митрополит був людиною світового масштабу. І український народ, і УГКЦ вже переживали подібний період глобалізації, який зараз знову є. Це було наприкінці XIX – початку XX століття. На це були різні причини. Найперше, великі хвилі української еміграції. Саме тоді він відчув себе Главою глобальної Церкви. Своїй екуменічній ідеї він посвятив своє життя».

Тут Предстоятель УГКЦ пригадав, як після лютневої революції владика Андрей поїхав до Санкт-Петербурга, де мав зустріч із російської інтелігенцією. Тоді ж тимчасовий уряд Росії фактично визнав УГКЦ в Росії. Відомо, як він говорив від імені українського народу під час т. зв. зустрічі Ліги націй, яка ділила карту Європи після Першої світової війни. «Властиво, не було нікого іншого, хто б промовив від імені народу, якого позбавили своєї держави, на таких подіях світового рівня. Тож, як бачимо, митрополит Андрей був велетнем не тільки в інтелектуальному плані. Це людина, яка збагнула фундаменти, на яких можна консолідувати український народ», – зауважив Блаженніший Святослав.

Наприкінці Глава Церкви запропонував пригадати відомий твір владики Андрея «Як будувати рідну хату». «Цей твір написаний тоді, коли горіла українська хата під час Другої світової війни. У ньому автор наголошував на важливості внутрішньої єдності. Український народ повинен відкрити для себе не лише постать митрополита, а й ту дорогу до свободи, яку він нам вказує», – завершив він.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Глава УГКЦ іспанському виданню «Alfayomega»: «Наша місія – свідчити християнські цінності в Європі»

Не те, що ми хочемо увійти в Європу; ми повертаємося до Європи. Українська культура, як правило, європейська, але протягом століть частина України була виділена з цього контексту.

Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у інтерв’ю виданню Alfayomega.

Глава УГКЦ відзначив, що для нас Європа набагато ширша, ніж просто Європейський Союз або Європейський Захід. «Це культурний і релігійний простір – християнська Європа. Ми вважаємо, у нас є місія, щоб свідчити християнські цінності у Європі», – наголосив Блаженніший Святослав.

Крім того, Глава УГКЦ, наголосив, що мета візиту пастирські відвідини українських іммігрантів та зустрічі із іспанською владою, щоб «бути голосом простих людей з України».

На завершення розмови Предстоятель греко-католиків висловив подяку іспанському народові за солідарність з Україною та українськими мігрантами. Він також попросив, щоб іспанські християни щодня за іспанським часом о 8-годині вечора молитовно долучалися до українців, які молиться за мир в Україні.

Пригадуємо, що візит Блаженнішого Святослава до Іспанії відбувся 6-14 липня.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ