Блаженніший Святослав порівняв священиків УГКЦ в Криму з відважними українськими воїнами

Лист Блаженнішого Святослава до священиків Одеського і Кримського екзархатів УГКЦ

Всесвітліші і преподобні отці, дорогі співбрати в Христовому священстві!

Живемо у складні часи, коли випробовується наша вірність Богові, святій Христовій Церкві і своєму народові. Знаю, що ви і ваші родини зазнаєте різних невигод та утисків. Знаю, що отримуєте погрози, а для здійснення служіння вам доводиться долати перешкоди, яких ще донедавна годі було комусь із нас собі уявити. Вас обзивають «агентами Ватикану», намовляють до відречення від Католицької Церкви та до відмови від пастирського служіння.

У цих атаках нема нічого нового. Чуємо в них відгомін усього того, що зазнала наша Церква-мучениця ще в зовсім недалекому комуністичному минулому. Але знаємо, що Боже Провидіння повернуло на добро ці утиски й переслідування і наша Церква відродилася на своїх споконвічних теренах, щоб послужити проповіддю Євангелія всьому українському народові. Сьогодні ви, як священнослужителі Української Греко-Католицької Церкви, є також свідками тих незчисленних представників нашої Церкви – священиків, єпископів, богопосвячених осіб і мирян, які залишилися вірними своїй Церкві та Божому законові, нерідко заплативши за це найвищу ціну, – ціну власного життя.

Вам належить нині особлива шана і вдячність, що не піддаєтеся на провокації, не впадаєте у відчай і паніку, але триваєте в молитві та у вірному виконанні своїх священичих обов’язків. Своєю поведінкою кожен із вас показує, що є справжнім пастирем, а не «наймитом», про якого Євангеліє каже, що він, побачивши вовка, який надходить, кидає власні вівці й біжить геть, а вовк хапає вівці і розполохує (пор. Ів. 10, 12–13). Нехай у ці нелегкі дні всім нам прикладом для наслідування буде сам Господь Ісус, Добрий Пастир, який життя своє поклав за свої вівці (пор. Ів. 10, 15).

Подібно як всі громадяни України з тривогою і надією скеровують свої погляди на відважних українських вояків, які, попри погрози та приниження з боку агресорів, не хитаються і не зраджують своєї присяги рідному народові, очі всієї нашої Церкви звернені до вас, дорогі отці. Ми ж присягали не людям, а самому Господеві – Джерелу нашого життя і Панові історії! Тому мусимо просити в Нього для себе дару відваги, мужності, кріпості й сили, щоб не захиталися наші стопи, щоб не засумнівалися наші священичі серця, а навпаки, щоб ми, скріплені Божественною благодаттю, могли утверджувати у вірі всіх наших братів і сестер, які доручені нашій пастирській опіці. Віримо і молимося, що всемилостивий Господь не допустить випробувань понад наші сили і що ми залишимося вірними Богові, святій Католицькій Церкві і рідному народові аж до кінця.

Доручаю вам, дорогі отці, перебувати в тісному зв’язку з правлячим єпископом-адміністратором і з ним координувати свої дальші кроки щодо здійснення душпастирських обов’язків у парафіях Одеського та Кримського екзархатів. Поручаємо вас та всіх наших вірних на теренах Східної і Південної України ласкавій опіці й могутньому заступництву Пресвятої Богородиці, прикликаючи на вас життєдайне благословення всемогутнього Бога-Отця, і Сина, і Святого Духа!

+ Святослав

Джерело: http://news.ugcc.org.ua

Глава УГКЦ: “Єднаймося, бо ми – єдиний народ і єдина Україна”

Глава Української Греко-Католицької Блаженніший Святослав (Шевчук) узяв участь у телевізійному проекті «Україна єдина» телеканалу «1+1».

«Ми пережили найхолоднішу і найскладнішу зиму в історії Незалежної України, коли побачили смертоносне обличчя гріха. Але тепер, коли починається весна, ми чуємо, як з глибин української землі через древнє коріння до нас прибуває животворна сила, сила Духа Святого, який оживляє нас у час усього Великого посту», – сказав Предстоятель УГКЦ до українського народу.

Він просить задуматися над тим, що «всі ми є різні, як і є різними листочки на кроні древнього українського дуба, але всі ми є діти однієї й тієї самої землі, того самого народу».

«Єднаймося, бо ми – єдиний народ і єдина Україна», – закликав Глава Церкви.

У проекті, зокрема, також взяли участь Шейх Ахмед Тамім, Муфтій України, голова Духовного управління мусульман України, який народився в Лівані та єпископ Ірпінський Климент УПЦ. Усі вони закликали до єдності нашої країни.

Департамент інформації УГКЦ

Пастирське Послання Блаженнішого Святослава і Постійного Синоду на Великий піст 2014 року

Високопреосвященні та Преосвященні владики! Всесвітліші, високопреподобні та всечесні отці! Дорогі в Христі брати і сестри!

У цьогорічний Великий піст наша Церква, наші вірні та весь український народ входять із відчуттям болю, страху, терпіння і тремтливої надії. Закінчилася одна з найдовших і найстрашніших зим в історії нашого народу, – зима, в якій ми глибоко і особисто відчули пітьму гріха, побачили зло, що яскраво увиразнилося в нашій новітній історії й оголило своє вбивче нутро. Гріх постав перед нами у своїй огиднiй, смертоносній природі.

Водночас це зима нашого національного єднання, солідарності, відкритості до ближнього, продовження нашого виходу з дому неволі. На Майдані ми пізнали справжній сенс жертовності, відданості й милосердя. Для багатьох це був час глибокого самоусвідомлення і навернення до Господа. Цей досвід останніх 90 днів має стати для нас дороговказом на наступні сорок днів і на все життя.

Осмислюючи чисту жертву Небесної сотні та відданість сотень тисяч людей, кожен із нас повинен по-іншому міряти своє життя

У час Великого посту ми особливо згадуватимемо поряд із нашими усопшими родичами жертву мучеників Небесної сотні – тих, які віддали своє життя за перемогу добра над злом, правди над несправедливістю. Пам’ятатимемо також самопосвяту тих людей, котрі стояли протягом останніх місяців у найстрашніші та найхолодніші ночі на Майдані в солідарності та молитві. Вдячно згадуватимемо всіх християн та людей доброї волі в Україні і в усьому світі за їхню молитву, моральну і матеріальну підтримку.

Водночас завжди матимемо на увазі, що наслідки цієї зими були нерукотворними: «Якби Господь не був з нами, коли на нас повстали були люди, живцем тоді були б нас проковтнули» (Пс. 124, 2–3). Ми стали свідками-носіями таїнства дії Божої благодаті, – свідками того, що «неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк. 18, 26).

Великий піст продовжує те, що зародилося на Майдані, і надає йому нового духовного змісту. Осмислюючи чисту жертву Небесної сотні та відданість сотень тисяч людей, кожен із нас повинен по-іншому міряти своє життя: шукати у своїй свідомості і своєму бутті таїнственну велич, відкривати своє життя до іншого – Бога та ближнього, очищуватися від усього, що нас обтяжує і веде до гріха. На цьому шляху навернення і очищення наша Церква молиться словами преподобного Єфрема: «Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, недбайливості, властолюб’я і пустомовства віджени від мене. Духа чистоти, покори, терпеливості й любові даруй мені, слузі твоєму. Так, Господи, Царю! Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки вічні».

Цьогорічний Великий піст в особливий спосіб закликає українців перемогти гріх ненависті і недовіри, передусім до людей, яким доручено державне кермо

Цьогорічний Великий піст в особливий спосіб закликає українців перемогти гріх ненависті і недовіри, передусім до людей, яким доручено державне кермо. Нам сьогодні важко довіряти новому керівництво, бо ми зазнали дій влади, яка поневолює, принижує і вбиває, тому треба буде докласти великих зусиль до подолання цього гріха. Першим кроком на цьому шляху має бути прощення, – доброю нагодою для цього є Неділя всепрощення, – яке відкриває дорогу до примирення з Богом і ближніми.

Разом із тим мусимо пам’ятати, що довіра до оновленої влади не може бути сліпою і повинна супроводжуватися активною співвідповідальністю за те, що відбувається в нашій країні. Ця співвідповідальність мусить виходити від кожного з нас: з відповідальності за свій дім, своє село і місто, свою країну – і з усвідомлення того, що кожен громадянин повинен вимагати від себе не менше, ніж від інших.

Настійним нагадуванням про цю відповідальність має слугувати жертва невинно убієнних, яку ніхто не сміє заплямувати власною корисливістю чи кон’юктурною поведінкою. Не втратьмо цієї Богом даної нагоди, яка відкриває нам нові можливості, новий спосіб життя, щоб ми стали, за словами Апостола народів, «гідними Царства Божого, за яке і страждаємо» ( пор. 2 Сол. 1, 5).

Як ми це будемо робити? Великий піст – це дорога до Воскресіння. Наш Спаситель, який «прийшов, щоб ми мали життя – щоб достоту мали» (Ів. 10, 10), пропонує нам відповідні засоби, щоб наша діяльність була життєдайною. Він кличе нас прямувати до Пасхи Господньої, пройти паломництво від гріха до любові, щоб назавжди бути «новим творінням у Христі» (пор. 2 Кор. 5, 17).

Попри особливість для нашого народу цьогорічного великопісного періоду, він завжди є часом духовної боротьби. «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). Духовна боротьба, до якої Церква закликає в час Великого посту, має конкретний вимір, згідно зі словами пророка Ісаї: «Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись» (58, 6–7).

Нас можуть очікувати складні часи. Треба бути готовими до економічної жертви, яка вимагатиме з нашого боку терпеливості й наполегливості

Ми повинні боротися за правду і справедливість, утверджувати Богом дану гідність кожної людини, зберігати мир у наших душах та країні, сприяти примиренню і покаянню, допомагати зцілювати душевні й фізичні рани, яких зазнали українці. Особливо закликаємо усіх до солідарності і підтримки родин загиблих, постраждалих, поранених, травмованих душею і тілом.

Нас можуть очікувати складні часи. Треба бути готовими до економічної жертви, яка вимагатиме з нашого боку терпеливості й наполегливості. Учімося витривало і без нарікання нести свій щоденний хрест, навіть тоді коли забракне найнеобхіднішого. Нехай це буде нашим постом, – постом, який дає надію на краще майбутнє України, яка після зими ввійде у свою весну і дасть свій плід.

Аби плідно пережити час Великого посту, пропонуємо всім нашим вірним продовжувати молитву і піст за український народ в наміреннях, які подаємо в додатку.

Закликаємо всіх до відданості у праці й молитві, у пості та милостині. «Сам же Бог миру нехай освятить вас цілковито, і нехай уся ваша істота – дух і душа, і тіло – буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (1 Сол. 5, 23).

Від імені членів Постійного Синоду Єпископів

Української Греко-Католицької Церкви

+ СВЯТОСЛАВ,

Отець і Глава УГКЦ

Дано у Львові-Брюховичах

28 лютого 2014 року Божого,

у Сиропусну п’ятницю

НАМІРЕННЯ МОЛИТОВ І ПОСТУ ВПРОДОВЖ ВЕЛИКОГО ПОСТУ

Понеділок – за Верховну Раду України і вибори майбутнього Президента України

Вівторок – за новий Уряд України та його успішне служіння

Середа – за українське військо

Четвер – за правоохоронні органи і міліцію

П’ятниця – за поранених на Майдані та їхні родини

Субота – поминання усопших, зокрема загиблих на Майдані

Неділя – за єдність і соборність України

Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Пастирське послання після кожної Божественної Літургії у Сиропусну неділю, 2 березня цього року.

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА

Христос рождається!

На голос ангела, який пролунав пастушкам серед темної ночі, спішимо ми сьогодні до вбогої стаєнки у Вифлеємі. Тут ми бачимо на руках Пречистої Діви Марії Божого Сина, що прийшов у наш світ як людина. Разом із ними радіємо і дивуємося, оспівуємо і споглядаємо живого й істинного Бога, який народився в людському тілі та віддає себе в руки людини як маленьке, ніжне і беззахисне Дитя.

Різдво нашого Спасителя відкриває нам глибини Божественного життя, як також всю правду про саму людину. Той, хто сьогодні явився в людському тілі, існував ще перед сотворенням світу, бо як предвічний Бог споконвічно від Отця народився нетлінно як Син! Це таїнство Божого синівства Ісуса Христа – що само по собі є невимовним і незбагненним! – сьогодні об’являється і проповідується людині. Це свято робить нам доступним божественне синівство, проголошує, що наш Бог-Отець любить нас як своїх синів і дочок. У Його новонародженому Сині ми переживаємо сьогодні нашу близькість до Бога, таку саму теплу, могутню, реальну та життєдайну, якою є трепетна близькість люблячого батька до свого єдиного первістка.

Вдивляючись в обличчя Божого Дитяти і Його Матері Марії, усвідомлюємо, що свято Різдва дає нам пізнати правду про нашу людськість, про власну людяність, яка стала знаком Божої присутності: «І ось вам знак, – каже ангел до пастушків. – Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах» (Лк. 2, 12). Це Дитя – сам Бог Ізраїля, що в останній час безсіменно від Діви тілом народився. Це Дитя враз доручає людині, в особі Йосифа Обручника, дивну роль свого опікуна. У Різдві Христовому ми приймаємо вічного Бога таким, якими є самі. Бо зазвичай люди прагнуть, щоб ними хтось опікувався. А тут, у Вифлеємі, сам Бог, як дитя, є тим, ким опікується людська родина!

Людяність, відчуття святості людського життя і пошана до нього – це та зворушлива і спасенна дорога, якою в цю таїнственну ніч Божий Син, як Син Марії, приходить до нашого дому, нашої родини, нашого народу. І ця божественна людяність – боголюдство воплоченого Сина Божого – відкриває нам сьогодні різдвяну дорогу любові до Бога і ближнього. Святкуючи Різдво разом із подорожніми й безпритульними, солідаризуючись із тим, кого зневажають і чию гідність заперечують, ми, християни, як справжні опікуни та благовісники присутності Бога серед нас, робимо наш світ, наше суспільство більш людяним і гідним самої Людини.

Народження Сина Божого, Відвічного Слова Отця, виявляє поряд із величчю та славою нашого Бога – Творця і Спасителя, велич і славу людини як вінця всього сотвореного. У своєму воплоченні Бог виявляє особливу гідність людини, бо втілюється саме в неї – у свій образ. Святий Іриней Ліонський навчає: «Коли Слово стало тілом, ставши тим, хто був Його образом… то вчинило людину подібною до невидимого Отця через видиме Слово» (Adv. Haer 5, 16, 2).

Прославляючи гідність людської особи, Христова Церква сьогодні співає: «Христу Богові закличмо: Ти, що підняв нашу силу, Святий єси Господи!» Подібно як прихід на Землю Сина Божого через воплочення стало центром всесвітньої історії, так само пошана до гідності людської особи є осердям істинного, справді людяного суспільства. Церква навчає, що суспільні інститути та їхні лідери повинні поважати кожну людину і їх найпершим завданням є сприяти цілісному її розвиткові. Людина не може бути засобом реалізації економічних, соціальних чи політичних планів, нав’язаних світською владою. Ця влада мусить пильно стежити, щоб обмеження свободи чи будь-який тягар, покладений на особисте життя людини, ніколи не завдавали шкоди її гідності. (Компендіум соціальної доктрини Церкви, п. 131-133).

Кожне суспільство, у якому зневажають людину, не має майбутнього. Джерелом справедливого законодавства та суспільного устрою повинна бути гідність людської особи. Бо саме людина є осердям поєднання дочасного і вічного, Божого і людського, вона є тими дверима до вічності, що їх відкрив у своїй людяності Син Божий у день свого Різдва. Тому святкувати Різдво означає тримати відкритими двері наших сердець до гідності людини, особливо немічної і беззахисної, яким є Божественне Дитя на руках Пречистої Діви Марії.

Сьогодні українське суспільство вже вкотре у своїй історії засвідчує, що прагне будувати власне майбутнє на підвалинах християнської віри. Новонароджений Спаситель є сповненням надії всього людства на прихід Царства Божого – царства справедливості, миру і добра. Народження саме такого предвічного Царя миру звіщав ангел, коли казав пастирям: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель» (Лк. 2, 10-11). Як важливо нам у цей історичний момент, на слово благовісника, відчути, що саме Христос є джерелом нашої радості, і перестати боятися! У Різдві Христовому нехай наша тривога перетвориться на надію, розгубленість і непевність – переміниться на дорогу до Господнього вертепу. У цей різдвяний день, коли, за словами ап. Павла, сила Божа проявляється в людській немочі (пор. ІІ Кор. 12, 9), наше відчуття безсилля перетворюється на усвідомлення власної гідності. За діянням Святого Духа це усвідомлення власної гідності стає силою, що допоможе нам збудувати суспільство, гідне людини. Ось чому ми сьогодні, величаючи силу божественної людяності, співаємо: «Ти, що підняв нашу силу, Святий єси, Господи!»

Дорогі в Христі! У цей радісний день Христового Різдва складаю всім вам сердечні вітання. Віншуючи вам добром і миром, злагодою та добробутом, прагну постукати до дверей кожної української родини! Голосом прадавньої коляди бажаю розвеселити кожне українське серце! Сповіщаючи велику радість про народження нашого Спасителя, хочу зібрати всю нашу Церкву – як в Україні, так і поза її межами – довкола Вифлеємського вертепу в єдину Божу спільноту!

Відчуймо себе єдиною християнською родиною, у якій сьогодні народжується наш Спаситель. Дорогою людяності та християнської солідарності торкнімося усіх, хто відстоює власну гідність, гідність своєї родини та свого народу! Поділімося нашою різдвяною радістю з тими, хто знаходиться далеко від рідної домівки, на лікарняному ліжку чи в’язничних нарах. Усі разом, за світлом зірки, спішімо до ближнього, щоб побачити в тілі – Невидимого, в Його убогості – Джерело всякого добра, у немічному – Всемогутнього, – Новонародженого Христа-Бога в обіймах Богородиці.

Христос рождається!

Славімо Його!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

19 грудня 2013 року Божого,

в день Святого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця

Джерело: http://news.ugcc.org.ua

Послання Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі з нагоди відзначення 1025-річчя Хрещення Русі-України

Дорогі брати і сестри!

Ми, український народ, громадяни, які належать до різних конфесій, святкуємо пам’ять дарування нам світла єдиної Христової віри. Цим відзначенням вшановуємо великі Божі діла, які сталися на нашій землі 1025 років тому. Тоді за сприяння святого рівноапостольного князя Володимира у водах Дніпра-Славутича охрестилися наші предки. Діянням благодаті Святого Духа, котрий «ширяв над водами», Бог-Отець усиновив український народ, назвав його своїм «сином улюбленим» і повів у майбутнє, як колись провадив Божий народ Старого Завіту до Обіцяної землі.

Історія Русі-України вчить нас, що саме український народ є тим новим Христовим людом, який зродився у хрещальних водах Дніпра. Це про нас молився в день Хрещення киян, час Нового Сотворення цього народу, князь Володимир, кажучи: «Христе-Боже, що сотворив небо і землю! Споглянь на нових людей цих і дай їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали Тебе християнські країни. Утверди в них правильну й непохитну віру і мені поможи, Господи, проти диявола, щоб переміг я хитрощі його, надіючись на Тебе і Твою силу».

І тепер, гортаючи сторінки історії та роздумуючи у світлі віри над тим, як дивно і владно Господь провадив наш народ крізь різного роду випробування і досвіди аж донині, можемо впевнено сказати, переспівуючи українського поета: народ наш є, народ наш завжди буде, ніхто не поневолить наш народ. За всі ці благодіяння, що їх Господь так щедро виливав і надалі виливає на наш люд, Йому від нас належить «слава, честь і поклоніння, нині, і повсякчас, і навіки вічні».

Хрещення у водах Дніпра, подібно до Ісусового Хрещення в Йордані, знаменувало новий етап духовного зростання нашого народу у світлі науки Христа: Він став для нас «Дорогою, Правдою і Життям» (пор. Ів. 14, 6). Ця подія зумовила також великий цивілізаційний поступ нашого народу, який увійшов у коло європейських християнських народів.

Як Богоявленню на Йордані передувало Різдво Божого Сина і Його приховане життя в Назареті, так і Богоявленню на Дніпрі передувала кількасотлітня історія прищеплення християнства та його непомітного, але впевненого зростання на нашій землі. Першими сіячами Слова Божого були святий Андрій Первозванний, Христовий апостол, і святий Климент, Папа Римський. Засіяне ними плекали святі рівноапостольні Кирило і Методій, просвітителі слов’ян. Отже, величний акт 988 року не започаткував, а увінчав наш шлях назустріч Христові. Київ став центром нашої Церкви, як колись Єрусалим – центром Церкви апостолів, тож невипадково християнство на наших землях названо «київським». Наш народ і його держава є спадкоємцями християнської цивілізації Київської Русі-України, що була свого часу однією з найбільш могутніх і культурних країн Європи.

Хрещення стало «весною нашого народу», сповнюючи національний організм духом воскреслого Тіла Христового. Наші предки, немов зі сну, прокинулися з неволі рабів гріха до свободи дітей Божих (пор. Рим. 8, 21). Будучи охрещеними «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», вони стали «одним Божим народом на київських горах», об’єднаним в єдиній, святій, соборній і апостольській Церкві. Тому наша Церква-мучениця є прямою спадкоємицею Церкви Володимирового Хрещення, що зуміла протягом історії зберегти спадок неподіленого християнства першого тисячоліття та була, є і завжди буде душею нашого народу.

Зрікшись диявола і всієї його гордині в хрещальних обітах, наші предки з’єдналися з Христом і одне з одним. В основу свого національного і державного буття вони поклали Божий Закон, який сформував моральні підстави княжої та вічевої влад, законодавства «Руської правди». Божа Премудрість засяяла на київських горах, збудувавши собі дім у храмі Святої Софії в стольному Києві та проявивши свою благодатну дію в подвижницькому житті преподобних Антонія і Теодосія та інших києво-печерських чудотворців, а відтак – тисяч святих і праведних, що їх дала українська земля аж до новомучеників ХХ століття. Так поступово будувався на нашій землі християнський український світ, а Лик Христа «печаттю дару Святого Духа» викарбувався на гранях національної культури.

Нині, відзначаючи 1025-ту річницю Хрещення, нам потрібно пригадати і знову відновити хрещальні обіти. Їхній сенс залишається незмінним – скинути зі себе будь-які узи рабства, ще від праотця Адама накладені на людський рід дияволом, і вдягти хрещальний одяг Cвободи і Любові, який є сяючими шатами воскреслого Христа. Адже «Христос нас на те визволив, щоб ми були вільні. Тож стійте і під ярмо рабства не піддавайтеся знову» (Гал. 5, 1). Відректися від диявола сьогодні – це, передусім, позбутися духовного поневолення з боку згубних пристрастей і злих нахилів, які атакують людське серце та, отримавши доступ до нього (серця. – Авт.), перетворюють його на джерело беззаконня і несправедливості, що занечищує всі виміри буття: особистий, родинний, суспільний, культурний, економічний та політичний. Натомість з’єднатися з Христом – це єдиними устами і єдиним серцем визнати віру наших предків, виражену в «єдиному Хрещенні на відпущення гріхів». З’єднатися з Христом – це бути членом Його Тіла, тобто Церкви, і вірити, що в Ісусі ми вже одна Київська Церква і один український народ, як на рідній землі, так і на поселеннях.

Задля відновлення нашої вірності Христові як єдиному «Джерелу відродження українського народу» та задля утвердження нашої церковної і національної єдності доручаю кожному вірному і всім нашим парафіяльним спільнотам урочисто відновити хрещальні обіти в день Святого Володимира (у неділю, 27 липня, після Божественної Літургії). Запрошую також на загальноцерковну прощу до Києва 17–18 серпня цього року. Разом із єпископами нашого Синоду ми освятимо воду в Дніпрі і нею окропимо новоспоруджений

Патріарший собор Воскресіння Христового. Передаючи цей Собор для служіння київській громаді і всій Церкві, уже тепер хочу щиро подякувати всім фундаторам, жертводавцям та доброчинцям, молитвами, коштами і працею яких постала ця чудова святиня. Вона не тільки прикрасить древній Київ, а й назавжди залишиться рукотворним пам’ятником 1025-річчя християнства на українських землях.

Прикликаю на всіх, за молитвами святого рівноапостольного князя Володимира та всіх святих і праведних української землі, благословення всемогутнього Бога − Отця, і Сина і Святого Духа!

+ СВЯТОСЛАВ,

Верховний Архиєпископ Києво-Галицький

Української Греко-Католицької Церкви

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

22 липня 2013 року Божого

 

 

Заклик Блаженнішого Cвятослава до молитви за українські родини

Заклик Блаженнішого Cвятослава

до молитви за українські родини

 

Високопреосвященним і Преосвященним владикам,

всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,

преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам

Української Греко-Католицької Церкви

Христос воскрес!

Дорогі в Христі!

Уже третій рік поспіль Українська Греко-Католицька Церква з ініціативи Комісії у справах родини долучилася до проведення в Україні Тижня подружжя – міжнародного руху, який спрямований на поширення в суспільстві сімейних цінностей. Святкування в нашій Церкві розпочалося з Дня матері – 12 травня, а 15 травня ми відзначали Міжнародний день сім’ї. Заохочуємо душпастирів, прородинні організації та сім’ї і надалі докладати всіх зусиль задля підтримки традиційних родинних цінностей, базованих на Божому Об’явленні та науці Христової Церкви.

«Родина, сильна Богом, є силою свого народу», – твердив блаженний Папа Іван Павло ІІ, а ці його слова були неначе відгомоном вчення слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького), який в одному зі своїх послань так писав про християнську родину: «Сміло можна сказати, що щастя і моральна вартість як кожної людини зокрема, так і цілого народу, а в більшому ще ступені й ціла будучність його залежить від того, чи якраз цей корінь суспільного життя і ця ділянка людського життя, в якій скупчуються всі його справи, є здоровий і сильний… Майбутність належить до тих народів, у яких подружжя є річчю святою, у яких родинне життя є чисте й святе! І у таких народів легко найти лад і силу. Такі народи з елементарною силою здобувають собі добробут. А навпаки, нарід, що його точить рак неморального родинного життя, такий нарід не може не розтрачувати свого майна, не може не дійти до упадку!» (Християнська родина, 1900 р.).

Сьогодні усім нам слід пригадати, що сім’я, як нерозривний і плідний союз у любові чоловіка і жінки, установлена самим Творцем (пор. Бут. 1, 27–28). Священне Писання вчить, що всяке інше співжиття, особливо між особами одної статі, є важкою зневагою гідності і самої людини, і сім’ї та важким гріхом супроти Бога-Творця (пор. Рим. 1, 24–32).

Турбота про християнські сім’ї і захист родинних вартостей є сьогодні особливо важливими, оскільки ми із сумом спостерігаємо, як у багатьох країнах світу чиняться спроби знівелювати цінність сім’ї та викривити правду про неї. Ці згубні тенденції не мають кордонів і загрожують також нашому суспільству. Зокрема, певні групи намагаються за допомогою різноманітних технологій переконати суспільство приймати або принаймні закривати очі на небезпеку, яку несуть із собою гомосексуальні зв’язки, котрі вдають і пародіюють «священні подружні вузли», а насправді є відвертим запереченням Божого задуму щодо сім’ї та родини. Проте гріх не можна ані толерувати, ані тим більше пропагувати за посередництвом різних «парадів», поширення аморальності в ЗМІ чи впровадження хибних теорій у навчально-виховний процес. Усі відповідальні за майбутнє нашої країни, особливо наших дітей, – передусім батьки, а відтак освітні інституції та органи влади різних рівнів, – мусять пам’ятати про свою важку відповідальність за це перед Богом і народом.

Господь устами псалмоспівця запевняє нас про своє благословення для сім’ї та родини як спільноти, створеної союзом любові чоловіка та жінки, в якому діти є знаком Божої прихильності і радістю своїх батьків: «Щасливий кожний, хто Господа боїться і хто Його путями ходить!.. Жінка твоя, неначе лоза плодовита, у середині дому твого. Діти твої, мов парості оливки, навколо столу твого. Ось так буде благословенний чоловік, що Господа боїться» (Пс. 128, 1–4). Церква, як любляча мати, закликає всіх своїх дітей до вірності Божому законові, до будування особистого, родинного та суспільного буття на міцній основі Божого Слова і Божої любові.

Пам’ятаючи, що нема християнського життя, нема міцної християнської родини без молитви, закликаю всю Церкву об’єднатися в ревній молитві до Господа про Боже благословення і опіку для української сім’ї та родини. Для цього поручаю душпастирям в неділю, 19 або 26 травня, прочитати цей мій заклик, а після Божественної Літургії спільно з вірними прочитати молитву Митрополита Андрея та «Отче наш» і «Богородице Діво» в наміренні українських родин.

Нехай за молитвами Пресвятої Богородиці, святого Йосифа – опікуна Пресвятої родини, та всіх святих нашого народу всемилостивий Господь зішле на наші сім’ї та родини своє небесне благословення!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового

17 травня 2013 р.Б.

в день св. мч. Пелагії

 

 Молитва Митрополита Андрея Шептицького за українську родину

Боже великий, Боже отців наших! Дай нашому народові якнайбільше добрих, святих християнських родин. Дай нам таких батьків, які голосно й відверто признавалися б до божественної Твоєї Євангелії і до Твоєї служби. Дай нам батьків, які для своїх дітей були б прикладом християнського життя, правдивими опікунами та добрими провідниками в житті. Дай нам таких матерів, що вміли б добре, по-християнськи виховувати своїх дітей, а для своїх чоловіків були б поміччю, потіхою та доброю радою. Дай нам таких дітей, які були б потіхою та славою батьків і красою свого народу. Благослови, всемогутній Боже, український нарід. Даруй йому ласку вірно Тобі служити і доступити колись вічної нагороди в небі, бо Тобі, Боже, у Святій Тройці єдиний, Отче, Сину і Духу Святий, належить вся слава, честь і поклін навіки вічні. Амінь.

Отче наш…

Богородице Діво…

 

Джерело: http://www.ugcc.org.ua

Лист Блаженнішого Святослава до матерів священиків

Лист Блаженнішого Святослава

до матерів священиків,

які служать в Українській Греко-Католицькій Церкві у світі

Христос воскрес!

Дорогі матері!

У своєму житті я, як мирянин, священик і єпископ, дійшов висновку, що, мабуть, найурочистіший і найбільш натхненний момент, що його може пережити вірний нашої Церкви, – це мати привілей бути на свяченнях молодого юнака та отримати його перше священиче благословення на завершення чину рукоположення. Справді, важко собі уявити радіснішу подію для Церкви! Серця всіх присутніх: єпископа, священиків-співслужителів, батьків, родини, друзів і парафіян – наповнюються невимовною радістю і благоговінням, оскільки вони стали свідками урочистої переміни під дією Святого Духа того, хто був вибраний і взятий з-поміж них та освячений на життя в служінні.

Однак на цій події присутня одна особа, чия радість є незрівнянно більшою, ніж будь-кого іншого, чиє серце буквально переповнює гордість і любов, чиї очі виблискують сльозами щастя, чиї уста промовляють хвалу і подяку Господу. Ця людина є матір’ю священика, і вона відчуває все це набагато глибше, тому що вона є найближче до нового священика серед усього Божого люду. Справді, вона, у прямому сенсі цих слів, бере на себе відповідальність – більше, ніж будь-хто інший – за нового блискучого воїна в Христовому війську, який стоїть перед спільнотою в день свячень. Мабуть, у душі кожної матері священика зроджувалися в ті хвилини почуття, подібні до емоцій, про які пише матір великого пастиря нашої Церкви – Митрополита Андрея, у своїх споминах про першу Божественну Літургію сина в рідному селі Прилбичі: «Не передати словами, яка була ця Служба Божа, яке його благословіння, молитовний настрій усіх… як він благословив, кладучи руки на наші голови, й ті руки, освячені Господньою Жертвою, ми цілували…». Як, мабуть, для кожної віруючої матері, для Софії Шептицької (з роду Фредрів) покликання її дитини «до служби Господніх Престолів» стало, за її словами, «найдорожчим з-поміж благословенств Господніх».

Сьогодні День матері, – день, коли ми особливим чином висловлюємо любов до своєї земної матері і приносимо свої молитви за її здоров’я та благословення, якщо вона ще з нами, та молимося за упокій її душі, якщо Господь вже покликав її до себе. Сьогодні я зі смиренною вдячністю схиляю голову перед матір’ю кожного священика нашої Церкви. Особливою любов’ю хочу огорнути нині свою маму, яка чувала і чуває над моїм життям від часу мого народження, серцем відчуває всі мої радості й смутки, жертвує за мене і своє здоров’я, і свої молитви, супроводжує мене дорогою мого священичого служіння на всіх незбагненних стежках Божого Провидіння.

Висловлюю вдячність матері кожного священика передусім за її жертви, за живу віру, – за віру, пронизану любов’ю, яку вона з любов’ю прищепила своєму синові. Покликання до священичого та богопосвяченого життя є Божим даром і, водночас, таємницею. Святий Дух «віє, куди забажає» (Ів. 3, 8), і ніхто не знає напевно, де, коли і на кого він зійде. Але, звичайно, паростки Божого поклику дозрівають значно швидше в ґрунті, що є родючим і доглянутим. Голос Божий може виразніше почути і з більшою готовністю прийняти до свого серця той юнак, мати якого, відтоді як він був маленькою дитиною, з любов’ю обхопивши своїми руками його рученята, робила знак хреста на його грудях щоранку і щовечора. Голос Божий звучить зрозуміліше для хлопчика, який, сидячи на колінах у неньки, вчить молитви до Бога, Пресвятої Богородиці й святих, і якого за кожної можливості мати приводить до парафіяльної церкви на богослужіння. Голос Божий звучить зрозуміліше для юнака, який, наслідуючи приклад своєї матері, часто приступає до святих таїнств Покаяння та Євхаристії для очищення й відновлення душі. Тому кожній матері священика складаю дяку за її віру.

Щиро дякую матері кожного душпастиря за її постійну молитву за сина. Мати завжди молиться за своїх дітей. Пророк Ісая запитує: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона?» (Іс. 49, 15). Звичайно, що ні. Незважаючи ні на що, серце матері залишається вірним. Вона ніколи не зможе забути про свою дитину, починаючи з тієї миті, коли відчуває її перші рухи у своєму лоні, до того дня, коли в оточенні своїх дітей востаннє заплющить очі в цьому світі. Немає нічого сильнішого чи ефективнішого, ніж молитва матері за своїх дітей.

Завдяки вашій материнській молитві ваш син не тільки почув Божий поклик у своєму серці, а й відважився піти проти сучасного суспільства і відповісти на це запрошення. Завдяки вашій молитві він вистояв перед спокусами лукавого відмовитися від цього поклику, розцінюючи його як такий, що стосується не його, а когось іншого. Завдяки вашій молитві він був наполегливий у своєму прагненні до знань і святості життя; завдяки вашій молитві він дізнався, що служіння Богу і ближньому є найблагороднішою метою в цьому житті. І завдяки вашій молитві він донині черпає підтримку і переживає втіху, а також жаль, труднощі та спокуси на шляху свого священичого життя та служіння. За всі ваші молитви за своїх дітей і особливо за сина-священнослужителя, дякую вам!

Сьогодні, коли ми зосереджуємо свої думки і молитви на тому, щоб висловити вдячність матерям священиків, нас підтримує переконання, що Марія, Божа Матір, стоїть біля нас і молиться разом із нами. Вона є найвищим образом священичого материнства і кожна мати священнослужителя є його відображенням. Хто краще, ніж вона, Мати Христа – Божественного Священика, розуміє радості і втіхи, а також страждання і жертви, які доводиться пережити матері священика? Хто більше, ніж вона є зразком віри і молитви за матір кожного священика?

Подумайте про віру в Бога, яку Пречиста Діва Марія висловлює в день Благовіщення. Опинившись у ситуації, яку неможливо збагнути людським розумом, вона з повним довір’ям і любов’ю сказала «так» Отцеві. Вона погодилася стати матір’ю Месії у спосіб, який виходив за рамки всякого розуміння: «Нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Подумайте про силу молитви Богородиці про безпеку Ісуса, який 12-річним хлопцем загубився в Єрусалимі, куди вона з Йосифом привела Його на свято Пасхи. Подумайте про глибину горя Марії, коли вона, стоячи на відстані, безпорадно спостерігала, як грішні люди бичували, опльовували і прибили до хреста її улюбленого Сина, який помирав жахливою і болісною смертю. Також подумайте про ту радість, яка наповнювала серце Божої Матері, коли їй з’явився ангел і розповів про воскресіння Христа з мертвих, як ми співаємо в урочистому пасхальному гімні: «Ангел сповістив».

Гідні подиву й поваги матері наших священиків! Усі ви загалом та кожна мати зокрема певною мірою розділяла радощі та печалі, молитви та віру Пресвятої Богородиці. Кожна з вас на своєму життєвому шляху, як матір священика, вже мала нагоду разом із Марією «зберігати всі ці слова у своєму серці» (Лк. 2, 51). Кожна з вас, як Марія, була добровільним Божим знаряддям у таїнстві священичого покликання свого сина.

Священик у прямому сенсі не належить самому собі. Він навіть не належить своїй матері. Священик належить усім, тому що він служить усім. Священик належить Богові, тому що він служить Йому. Кожен священик може з повним правом сказати разом із пророком Ісаєю: «Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім’я» (Іс. 49, 1). Який це привілей бути матір’ю священика! Яке благородне покликання брати участь у Божій праці для спасіння світу, будучи матір’ю священика!

Нехай усвідомлення цього слугує вам утіхою тоді, коли, можливо, ваш син є далеко від вас, чи, як вам буде видаватися, забув про вас серед обов’язків свого священичого служіння. Пам’ятайте, що він молиться за вас. Єпископ та вся Церква моляться за вас із смиренною вдячністю за дар служіння вашого сина Господу. Нехай Бог благословить вас і обдаровує вас міцним здоров’ям та щастям!

Схиляючи перед кожною з вас із вдячністю та глибокою пошаною свою голову, призиваю на вас і на всіх ваших рідних благословення всемогутнього Бога ­– Отця, і Сина, і Святого Духа!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

26 квітня 2013 року Божого

Джерело: www.ugcc.org.ua

ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА

ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ

БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА

Високопреосвященним і Преосвященним владикам, всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви.

Христос воскрес!

Прийдіте, пиймо нове пиття,

що не з каменя неплідного чудесно випливає,

але з нетління джерела, яке виточив із гробу Христос,

в ньому ми утверджуємось (Канон Пасхи).

Дорогі в Христі!

У світлий празник Воскресіння нашого Господа свята Церква запрошує всіх своїх дітей почерпнути живу воду з «джерела нетління, яке виточив із гробу Христос». Прообразом цього пасхального джерела була відома старозавітна подія, коли ізраїльський народ, здійснюючи свою Пасху – перехід з єгипетської неволі до обіцяної землі, посеред безводної пустелі став свідком чуда: Мойсей, за наказом Бога, вдарив своїм посохом по скелі, що на горі Хорив, і з неї потекла вода – на радість і спасіння всього люду (пор. Вих. 17, 1−6). Нині настав час сповнення обітниці, яку заповідало це старозавітне чудо: камінь відвалено і з гробу Спасителя потекли життєдайні потоки божественної благодаті, які наповнюють кожного віруючого життям воскреслого Христа, преображають кожну людську душу і цілий всесвіт. Ці життєдайні потоки – це сила животворної Божої любові, яка виявилася могутнішою від злоби пекла, від гріховності людини та від самої смерті. Отримавши звістку про воскресіння, Христові учні поспішили до спорожнілого гробу Спасителя, а зустріч із живим, воскреслим Ісусом назавжди змінила їхнє життя: смуток перемінився на радість; відчуття безсилля і розпачу – на відчуття перемоги над смертю і всім, що тримає людину в рабстві гріха; страх і непевність перед майбутнім – на непогамовне прагнення поєднати всіх людей із цим джерелом вічного життя проповіддю, що «Христос воскрес»!

Ми причащаємося з цього вічного джерела спасіння тоді, коли водою і Духом у таїнстві Хрещення єднаємося з Христом померлим і воскреслим, а відтак – черпаємо з нього щоразу, коли з вірою приступаємо до престолу благодаті у Святих Таїнствах, коли вдостоюємося божественного милосердя в таїнстві Покаяння чи приймаємо самого Господа у Пресвятій Євхаристії. Ці життєдайні потоки виливаються всюди, де проживають справжні християни – носії живої віри у воскреслого Христа. Вони напоюють нашу спраглу землю і преображають її силою Божої любові, якою Святий Дух сповнює серця віруючих людей (пор. Рим. 5, 5). Отже, бути християнами – означає мати цю живу віру у воскреслого Спасителя і бути носіями Його безмежної, безумовної, безкорисливої та вірної любові в нинішньому світі. Тож, дорогі у Христі, зростаймо у вірі, яку зберегли і передали нам наші предки, та укріплюймося в євангельській любові до ближнього, що є найбільш переконливим доказом правдивості нашої віри, згідно з Господніми словами: «З того усі пізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13, 35).

На фундаменті святої віри та силою євангельської любові ми покликані будувати наше сьогодення і майбутнє, утверджувати в особистому, родинному та суспільному житті вічні Божі істини, які здатні принести кожній людині і цілим народам справжню свободу й тривалий поступ. Воскреслий Христос запевняє нас у своїй повсякчасній присутності і своєму благословенні в цьому великому ділі. А видимим знаком Його присутності між нами є наш Патріарший собор Воскресіння Христового, який усією громадою споруджуємо на берегах Дніпра. Цього року, під час Всецерковної прощі, яка відбуватиметься 17–18 серпня, Собор буде освячений. На це свято нашої віри і вдячності Господеві запрошую всіх вас в Україні і на поселенні сущих, щоб на берегах Дніпра спільно відновити вірність Богові і Його науці, яка є світлом і надією для всього нашого народу.

Наш Патріарший собор, зрештою, як і сам стольний град Київ, має тісний і безпосередній зв’язок із початками Христової Церкви, із тими місцями, які пов’язані з земним життям, страстями і воскресінням нашого Спасителя. Подібно як храм Гробу Господнього у Святій Землі є серцем сучасного християнського Єрусалима, де ми і сьогодні можемо припасти до порожнього гробу Спасителя, відчути силу воскреслого Христа та силу Його перемоги над гріхом і смертю, так само і храм Воскресіння Христового в Новому Єрусалимі – місті Києві – у своєму освяченні навіки нестиме кожному віруючому українцеві, як на Батьківщині, так і на поселеннях, силу «джерела нетління, яке виточив із гробу Христос». Беручи участь у цьогорічній прощі та в освяченні Собору, ми зможемо пережити ту преображальну подорож, яку досвідчили апостоли, поспішаючи до гробу воскреслого Спасителя. Це – велике свято, а водночас – ще одна нагода спільно подякувати Господеві за те, що і в нашому народі здійснилося пасхальне чудо: воскресла знищена і приречена на смерть наша Церква, відроджується наша держава, відновлюється Святим Духом увесь наш український рід.

Сьогодні наш народ та суспільство можна порівняти з учнями Ісуса Христа, що знову переживають втрату надії, розчарування та безсилля, споглядаючи на свого зневаженого та розп’ятого Вчителя. Ми сподівалися на відродження вільної держави, а натомість так часто зазнаємо гіркоти розчарувань та досвідчуємо крах власних ілюзій. Як дуже всі ми сьогодні потребуємо цієї переміни всього нашого суспільства силою Воскреслого! І саме сьогодні ми проголошуємо: «Христос воскрес!» – і в цьому є джерело нашої надії та невичерпної сили. Святкуючи цей світлий празник Пасхи Христової, ми твердо віримо, що кожне наше зусилля, навіть найменше, якщо буде благословенне Господом, принесе свої благодатні плоди. Тож молімося всі разом про Божу милість і благословення для нашого народу, щоб він і надалі залишався народом християнським та щоб зростав у вірі й свідомості власної гідності та відповідальності за своє майбутнє. А запорукою та опорою нашої надії є і завжди буде присутність воскреслого Спасителя між нами і слова-запевнення святого апостола Павла: «Коли Бог за нас, то хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, – як же разом із Ним не подарує нам усього?.. Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – Він заступається за нас» (Рим. 8, 31–32).

Дорогі в Христі! З цими думками огортаю усіх вас пасхальною радістю і щиро вітаю вас із нинішнім світлим святом, празником празників – Воскресінням Христовим! Слова великоднього привітання в особливий спосіб скеровую до тих, хто переносить різні життєві випробування, – до убогих, ув’язнених, недужих, полонених, засмучених, розчарованих чи зневірених. Нехай пасхальна радість діткнеться вашого серця і скріпить його, даруючи нову надію і духовну силу. Щиро бажаю всім, щоб великоднє світло просвітило кожну душу, кожне серце, кожну домівку і родину та скріпило всіх Божим миром. Усім зичу жити як діти Воскресіння – повні живої віри і сильні Божою любов’ю.

Христос воскрес! – Воістину воскрес!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

27 квітня 2013 року Божого, у Лазареву суботу

Джерело: http://www.ugcc.org.ua

Послання Блаженнішого Святослава до священнослужителів Української Греко-Католицької Церкви на Страсний четвер

Послання

Блаженнішого Святослава

до священнослужителів Української

Греко-Католицької Церкви

на Страсний четвер

Проповідуй Слово,

наполягай вчасно і невчасно,

картай, погрожуй, напоумлюй

із усією терпеливістю та наукою (ІІ Тим. 4, 2).

Всесвітліші, всечесні та преподобні отці − дорогі співбрати в Христовому священстві!

У цей величний день Євхаристійної вечері, напередодні страстей нашого Спасителя, особливо думаю і молюся за вас та прагну поділитися з вами своїми думками стосовно нашого священичого покликання і його здійснення. Цього року, що проголошений Роком віри, задумаймося над нашою відповідальністю за дар віри, − той дар Володимирового Хрещення, 1025-ту річницю якого святкуємо. Віра є і буде непереможною божественною силою нашого народу, участю в житті Пресвятої Тройці, що є основою духовного життя людини та джерелом її духовного зростання. Вона тримає нас при Богові і робить нас гідними споглядати Його у вічності; не дозволяє нам іти манівцями, а об’єднує нас у Христову родину.

Священик повинен бути праведником, що, за словами ап. Павла, живе з віри (пор. Рим 1, 17). Вірити Ісусові − означає цілковито покластися на Його провід, цілковито поєднатися у Святому Дусі з Ним всім особистим життям: власними думками, прагненнями, життєвими рішеннями та щоденними вчинками. «Усе довір’я покладай передусім на всемогутню руку всевишнього Царя», − закликає нас св. Василій Великий. У сучасному світі розвитку новітніх технологій, стремління суспільства до матеріальних благ, що нерідко руйнує віру, священик повинен стояти як пильний сторож своєї отари, непорушний оборонець євангельського одкровення. Бо «віра – це око, що просвітлює всяку совість і дає людині розуміння» (Св. Кирило Єрусалимський). Цю віру передав для всіх людей Христос-Спаситель через своїх апостолів, а тепер Він поширює її і через нас – священнослужителів.

Як спадкоємці Володимирового Хрещення, ми успадкували віру від наших батьків, які засвідчили її своїм життям, пройшовши крізь різні, часто важкі, випробування. Великими світочами віри для нас є українські святі та блаженні. Особливо близькі нам новомученики ХХ століття. Їхня жертва перегукується з повчаннями великого пастиря Церкви Митрополита Андрея: «Нема вищого й кращого ідеалу для християнина, як віддати своє життя за віру. Смерть за віру – це участь у Христовій жертві» (Духовенству і вірним, 1932 р.). Вірні прагнуть – і їхнє бажання небезпідставне – бачити в нас, священнослужителях, людей глибокої і автентичної віри. Тому дбати про своє постійне зростання у вірі – це питання не лише власного спасіння, а й спасіння багатьох людей навколо нас, насамперед тих, котрих Господь і Церква довірили нашій душпастирській опіці. Хтось влучно зауважив, що священик ані не спасається сам, ані не гине сам: завжди провадимо за собою – чи то на спасіння, чи, не приведи Боже, на згубу – багатьох людей, за яких маємо відповісти перед нашим Господом судного дня.

Священик – це той, хто навчає віри, проголошуючи Слово Боже. Святий ап. Павло звертається до нас, священнослужителів третього тисячоліття, кажучи: «Як же призиватимуть Того, в кого не увірували? Як увірують у Того, що Його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: «Які гарні ноги тих, що благовістять добро» (Рим. 10, 14–16). Велике це достоїнство і покликання – бути знаряддям, за посередництвом якого Святий Дух поширює Божу науку у світі. За словами св. Діонісія Аеропагіта, «нема нічого настільки божественного, як співпрацювати з Богом для спасіння душ». Ці слова передають головну мету новозавітного священства – поширювати Христову Благовість у світі, спраглому миру, надії та Божої любові. Спаситель своєю смертю і воскресінням із мертвих здійснив усе, що було необхідно для спасіння. А бути співпрацівниками в ділі спасіння доручає нам, своїм священикам, які покликані проголошувати його серед вірних. Тому св. Іван Золотоустий каже: «Бог покликав нас на це достоїнство не для того, щоб нас подивляли люди; не для того, щоб ми вели вигідне життя – ні. Ми маємо бути посередниками між Богом і людьми, пастирями, котрі вівці пасуть, стережуть, загублених відшукують; рибалками, котрі закидають ревно сіті; сторожами, які чувають старанно над стадом; отцями і вчителями, котрі повірених їм дітей вчать; спасіння їм забезпечують». Оживлені думкою св. ап. Павла, – «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія» (І Кор. 9, 16), – маємо бути готові до проповіді Божого Слова за кожної нагоди: на щоденній Літургії, під час уділювання Святих Таїнств, на різних церковно-громадських заходах, а особливо – під час похоронних богослужінь, коли є можливість промовити до тих людей, які не приходять до храму. Особливим викликом для нас в Україні і поза її межами залишається проповідь, скерована до людей, які ще не пізнали Христа чи з якихось причин віддалилися від Церкви. Бо – доводилося чути слушне зауваження – сучасні священики є радше пастирями, які зосереджують свою увагу на вірних, котрі вже є у Церкві, ніж рибалками, здатними успішно приводити до Христа нових віруючих. Молюся, щоб Святий Дух пробуджував і утверджував у нашій Церкві, а передовсім у серцях священиків, справжній місійний дух, готовність проповідувати Боже Слово «вчасно і невчасно» (ІІ Тим. 4, 2) тим, які Його ще не пізнали.

Священик навчає віри насамперед свідченням власного життя. Усе життя священика повинно підпорядковуватися словам ап. Павла: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Тому, дорогі брати у священстві, щоразу, коли маємо вирішувати певні справи парафіяльного чи особистого характеру, не забуваймо спитати себе: а як Христос повівся б на моєму місці? Принагідно згадуймо життя Ісуса Христа – Його великим бажанням було привести людей до Бога-Отця, даючи їм послугу в їхніх немочах. І це все Він робив, перебуваючи зазвичай у тісному контакті з людьми, переймаючись їхніми болями, турботами і проблемами. Цілюща і спасенна сила, якою Господь Ісус підносив упалих на дусі, оздоровлював недужих, воскрешав померлих і потішав засмучених, походила з того вічного єднання з Отцем у Святому Дусі, яке Він мав як Його єдинородний Син, але яке Він, будучи людиною, підтримував молитвою. Невипадково вся публічна діяльність Христа була тісно переплетена і супроводжувалася молитвою до Отця. Та й після такої праці Він не мав спочинку, адже часто відходив на самоту, щоб спілкуватися зі своїм Отцем (пор. Мр. 1, 35). Це чітко вказує нам на те, що всі наші душпастирські старання будуть мати користь лише тоді, коли будемо оживляти і супроводжувати їх щирою синівською розмовою з Богом.

Улюблені брати в Христовому священстві! Відчуймо сьогодні вдячність за дар святої віри, а водночас особисту відповідальність за збереження, навчання християнської віри нашого народу та повсякчасне втілення її в наше особисте, церковне та громадське життя – усе те, що Святіший Отець Венедикт XVI назвав «новою євангелізацією для передавання віри». Роздумуючи нині над тим таїнством, якого ми стали гідними через жертву нашого Спасителя, – таїнством Священства, заглибмося у своє щоденне священиче життя: чи, бува, нема там чогось такого, що може суперечити Христові, щоб часом нас не стосувалися слова пророка Єремії: «Проклят, хто Господню справу виконує недбайливо!» (Єр. 48, 10). Хай ці слова пророка стосуються нас тільки як пересторога від недбальства у виконуванні священичих обов’язків. Наша пастирська праця нехай буде для нас і людей, яким проповідуємо Слово Євангелія, дорогою до спасіння, щоб і ми могли з ап. Павлом закликати: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на його появу» (ІІ Тим. 4, 7–8).

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

25 квітня 2013 року Божого

ПОСЛАННЯ Блаженнішого Святослава, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, до молоді

ПОСЛАННЯ

Блаженнішого Святослава,

Верховного Архиєпископа Києво-Галицького,

до молоді

 Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує,

але будь зразком для вірних у слові,

поведінці, любові, вірі й чистоті (1 Тим. 4, 12).

Улюблена в Христі українська молоде!

Традиційно у Квітну неділю, у день Торжественного входу Господа до Єрусалима, думаю про вас, молюся за вас та хочу звернутися до вас зі своїм словом. У сьогоднішньому святі, події тріумфу Христа в Єрусалимі, місці Його приниження і прославлення, – є особливий заклик до Божого люду. Перед усіма сумнівами, переживаннями, безнадією та відчаєм, що їх Господнім учням доведеться пережити під час Страсного тижня, коли життя поставить їх перед складними виборами і випробуваннями, Ісус Христос дає їм відчуття слави їхнього Учителя і Спасителя, яка є лише далеким відблиском тієї Божественної слави, що її вони зможуть вповні пережити лише після Його воскресіння.

Сьогодні, спостерігаючи за тріумфальним в’їздом Христа до Єрусалима, задумаймося над суттю людського успіху, особистого тріумфу, який сучасна культура часто представляє нам як мету всього життя. Усіх нас змалечку повсюдно і різними способами намагаються переконати, що треба багато вчитися, багато працювати, багато заробляти, щоб чогось досягти в житті, щоб бути успішним. Не заперечуючи важливості бажати великого в житті і не сумніваючись, що для досягнення амбітних цілей потрібно докласти рук, розуму і серця, усе ж слід спитати: а що означає для віруючої людини досягнути успіху в житті? У чому полягає цей успіх? Які критерії успішності життєвого шляху? Ці питання маємо ставити передовсім у світлі земного життя нашого Божественного Вчителя – досконалого Бога і досконалої людини. Бо в усіх наших людських пошуках і змаганнях найважливішим є відкрити й віднайти властиву мету свого життя, щоб не розміняти його на дрібниці, – мету, яка відповідає величі гідності й величі покликання людської особи. Пам’ятаймо, що справжній життєвий успіх походить не від суспільства, ні від політики, ні від економіки, а від Бога. Саме Він є істинною метою людського життя.

Великою і славною людина може бути лише беручи участь у величі й святості єдиного Господа Бога! А Його велич і слава стають нам, звичайним людям, доступними в особі Ісуса Христа силою та діянням Святого Духа. Саме в цьому дусі з далекого Сибіру писав свого пастирського листа Патріарх Йосиф (Сліпий), закликаючи передусім молодих людей: «Великого бажайте!»

Пророк Єремія проголошує: «Так говорить Господь: “Хай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, хай не хвалиться сильний силою своєю, хай не хвалиться багатий своїм багатством! Ні! Хто хвалиться, хай хвалиться тим, що розуміє і знає мене, що я – Господь”» (Єр. 9, 22–23). Бог є великим, і знайти Його – означає збагнути сенс свого життя і мати можливість посісти своє місце в суспільстві. Хто знаходить Бога – той знаходить себе, інших і сам стає великим.

Ми часто чуємо, що сучасна українська молодь є глибоко розчарована, різні соціологічні дані показують, що більше ніж половина молодих людей готові емігрувати з країни, коли випаде така можливість, вони не довіряють державі та її інститутам, часто не можуть знайти свого місця в житті та моральних орієнтирів. Насправді, це не лише український феномен, схожі тенденції простежуються в багатьох європейських країнах, навіть у тих, де рівень добробуту є набагато вищим, аніж в Україні. Причиною такого глибокого розчарування є втрата відчуття впевненості, як зовнішньої, так і внутрішньої. Що ж, як не глибока віра в Бога, може повернути цю певність? Адже саме віра робить доступною молодій людині велику мету – особу живого Христа. Саме жива віра дає тверду надію та звершується в любові.

Патріарх Йосиф у вже згаданому великодньому посланні «Великого бажайте!» писав: «Одушевлятися великим, високим і мати заодно перед очима гідну мету – само собою підносить людину… Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його… Христова програма – це програма на вічність, яка підносить людину так високо, що вище ніхто». Ці слова написані далекого 1957 року, коли наша Церква була в катакомбах, сам митрополит був в’язнем радянських таборів, а люди, до яких він це послання звертав, почувалися зацькованими гвинтиками гігантської машини, невільниками комуністичної системи.

Актуальність цих слів не поменшала сьогодні, коли українське суспільство справді потребує змін. Рушійною силою кожного суспільства є молодь з її інстинктивним прагненням правди, справедливості й свободи, але вона водночас найбільш уразлива до зовнішніх і внутрішніх чинників. Тому настільки важливим є об’єднання навколо справжніх вартостей, загальної справи, щоб сукупність спільних добрих діл, хай невеликих, була настільки масштабною, що привела б до глибоких суспільних змін.

Справді, у сьогоднішньому світі важко бути молодим, а ще важче бути молодим християнином. Переслідування завжди були притаманні життю Церкви, але в сучасному західному світі вони стали іншими, більш витонченими, прихованими, а тому – не менше загрозливими та руйнівними. Часто молода людина соромиться сказати про своє християнство, боячись бути осміяною.

Закликаю вас поглянути на своє щоденне життя через призму віри та любові. Сьогодні світ вабить молоду особу вседозволеністю, заохочуючи ставитися до людей як до речей, нівелюючи поняття гідності та цінності людського життя. Тому перед нами неминуче

постає важливий вибір: або зруйнувати себе, піддавшись спокусам, або обрати життєвий шлях із Христом, дозволити Господові перемінити себе, надати сенс своєму життю, щоб відтак нести цьому розгубленому та зневіреному світу Добру Новину – послання справжньої любові, про яку навчає апостол Павло (пор. 1 Кор. 13, 4–7). Живімо життям чистоти, як тілесної, так і духовної, та пам’ятаймо, що каже Христос: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт. 5, 8).

«Осанна! Спаси нас, Сину Давидів!» – співав молодий Єрусалим, зустрічаючи Христа та очікуючи Його слави, відновлення царства, перемоги. Натомість справжня слава і велич були виявлені у страстях, смерті на Хресті та воскресінні. Те, що світ вважав приниженням і поразкою, насправді стало вивищенням і тріумфом Божої любові. Цю славу і велич важко було зрозуміти суспільству дві тисячі років тому, непросто прийняти й тепер. Але без цього розуміння неможливо пізнати великого Бога та пережити справжню пасхальну радість.

Бажаю всім вам, дорогі молоді друзі, завершити Великий піст так, щоб «Христос вірою оселився у ваших серцях», і ви, закорінені й утверджені в божественній любові (пор. Еф. 3, 17), удостоїлися тієї пасхальної радості та досвіду божественної величі й слави, що їх нам об’явив Спаситель у таїнстві своїх страстей і воскресіння.

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

18 квітня 2013 року Божого

Пастирське послання Блаженнішого Святослава до вірних Української Греко-Католицької Церкви на Великий піст 2013 року

Пастирське послання

Блаженнішого Святослава

до вірних Української Греко-Католицької Церкви

на Великий піст 2013 року

Добре, коли багатство без гріха; убозтво ж погане лиш у мові безбожника (Сир. 13, 24).

Дорогі в Христі!

У час Великого посту кожен християнин задумується, як гідно прожити цей період, дарований нам Церквою для того, щоб перемінити, поглибити і збагатити своє духовне життя. Як жити відповідно до християнських засад у світі, що ставить перед нами виклики, випробування і спокуси? Чотиридесятниця є особливою нагодою для покаяння, примирення з Богом і ближнім, відкинення байдужості, злих думок та егоїзму. Піст – це особливий час навчатися любові, – любові до Бога і ближнього. Піст – це, зокрема, час для інтенсивної молитви та діл милосердя. До діл милосердя і милостині покликані всі християни, незалежно від їхніх статків.

На початку Великого посту варто замислитися над питаннями про матеріальні блага і багатство. Ці питання для нашого посткомуністичного суспільства дикого капіталізму є суттєвими. Тягарем чи благословенням є багатство? Яка відповідальність заможних людей у суспільстві, що впадає у щораз більшу бідність? Як Церква ставиться до багатих?

У Святому Письмі ми знаходимо чимало уривків, де йдеться про багатство і маєтних людей. Там є багато критики щодо багатих, але є також глибинне розуміння багатства. Христос гостро критикував дії багатіїв, але не уникав спілкування з ними. В Євангелії від Луки (19, 1–10) читаємо, що Ісус не погордував зайти в дім митника Закхея і розділити з ним їжу. Варто наголосити, що після цих відвідин Закхей дав Йому обіцянку вчетверо віддати всім, кого тільки він образив під час збирання податків, і завдяки цьому «на цей дім зійшло спасіння» (Лк. 19, 8–9).

Церква вчить, що багатство – це Божий дар як засіб для служіння. Воно може стати знаряддям на шляху до спасіння, якщо є не метою, а засобом. Та водночас володіння багатством може бути небезпечним, як, зрештою, кожне рішення людини. Часто ми бачимо, як бажання щораз більшого збагачення переходить розумні межі, стає самоціллю. Наслідки цього плачевні: захланність, зловживання владою, зарозумілість, віра в безмежну силу багатства, схиляння перед грошима як перед ідолом. Великою мірою цьому посприяла матеріалістична, безбожницька ідеологія, коли відсутність страху Божого змусила замовкнути людське сумління.

Саме до таких, засліплених прагненням ще більшого багатства, які думають, що можуть прожити без Бога, звертається Господь: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість щоб багатіти в Бога» (Лк. 12, 20–21). Безумному багачеві бракувало розуміння того, що саме Господь дає йому блага, зокрема послав добрий урожай. Дуже недалекоглядно думати, що ми самі є господарями свого життя. В Євангелії від Матея сказано: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 3). Блаженними є ті, що розуміють свою залежність від Бога; при цьому їхнє матеріальне становище не має значення – убогим духом і смиренним може бути і багатий, і бідний.

Матеріальні блага – відносне і другорядне. У Сиропусну неділю напередодні Чотиридесятниці ми читаємо слова, що їх мусимо запам’ятати назавжди: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають» (Мт. 6, 19–20).

Із притчі про багатого юнака ми дізнаємося, що важко багатому ввійти в Царство Небесне, «легше верблюдові пройти крізь вушко голки» (Мт. 19, 23–24). Хтось може подумати, що Господь тут засуджує багатство і прославляє бідність. Проте якщо ми уважно дочитаємо цей євангельський уривок, то побачимо, що на питання, хто ж може спастися, Христос відповідає: «У людей це неможливо, Богові – все можливо». Щоб спастися, не обов’язково бути бідним. Важко ввійти в Царство тóму, хто покладає надії лише на багатство, а не на Бога, хто не бачить своєї духовної вбогості. Убогі не менше за багатих потребують Бога, щоб спастися. Можливо, вони лише менше схильні покладатися на матеріальний добробут для осягнення свого щастя.

Земний достаток – це покликання до відповідальності за ближнього. Багатство вимагає відповідальності за те, щоб правильно розпоряджатися ним на благо інших, щоб служити їм, ділитися скарбами, які дарував Господь Бог. Багатство має цінність, коли воно допомагає його власникові зростати духовно, коли воно працює на загальне добро. Саме такого ставлення до багатства Церква навчала від початку. У Посланні до Тимотея апостол Павло писав: «Багатим у цьому світі накажи, щоб не неслись думками вгору та не надіялися на нетривке багатство, лише – на Бога, який щедро дає нам усього для вжитку; щоб добро чинили, багатіли добрими ділами, були щедрі, ділилися радо і тим робом збирали собі скарб – добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули життя правдиве» (1 Тим. 6, 17–19).

Милостиня – це необхідна умова справжнього посту. Святий Іван Златоустий, навчаючи нас по-справжньому вшановувати стражденного Христа, каже: «Прагнеш почитати Тіло Христове? То не дозволь щоби воно зневажалося у Його членах, тобто в особі бідних, які не мають у що зодягнутися. Не вшановуй Його тільки тут, у церкві, шовковими покривалами, якщо поза межами храму ти Його оминаєш, коли Він страждає від холоду й наготи. Той, що сказав [на Тайній вечері]: “Їжте, це є Тіло моє”, потверджуючи дійсність своїм словом, сказав теж: “Я голодував і ви не дали мені їсти” (пор. Мт. 25, 42)» (Гомілії на Євангеліє від Матея, От. 50).

Дорогі в Христі! Закликаю вас під час Великого посту звернути особливу увагу на потреби людей у нашій країні, – у країні, де існує провалля між багатими й бідними, де вечеря вдвох у престижному ресторані дорівнює місячному бюджетові сім’ї пенсіонерів, а автомобіль преміум-класу – вартості квартири для кількох безпритульних! Не багато міст світу можуть похвалитися такою кількістю дорогих автомобілів, як Київ, проте ми знаємо, що чимало людей в Україні перебувають за межею бідності, що багато в нас соціально незахищених людей, сиріт і вдів.

Багаті люди в бідних країнах мають особливу відповідальність, але й унікальну нагоду – малою пожертвою зробити велике діло, допомогти іншому змінити своє життя. Українське суспільство потребує мікрокредитів та мікроінвестицій для великих змін. Такі невеликі пожертви – це крихти зі столу багатих, які можуть наситити бідних.

Варто пам’ятати, що благодійність – це не лише грошові пожертви, а й присвячення іншим свого часу, уваги та ділення знаннями. У цьому є велика потреба. Будучи близько до бідних своєю пожертвою і своїм серцем, ми наближаємося до самого Творця, а таким чином сповнюємо заповідь Христа: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, – ви мені зробили» (Мт. 25, 40).

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

22 березня 2013 року Божого,

у день святих сорока севастійських мучеників

Джерело: http://www.ugcc.org.ua

Глава УГКЦ оголосив дату освячення Патріаршого собору

Блаженніший Святослав розповів про те, коли освятять головний храм УГКЦ.

Я би хотів довести і подати до загального відома всієї нашої Церкви, наших владик, наших священників і всіх наших вірних, що під час Міжнародної всецерковної прощі до Патріаршого собору, яка цього року відбудеться з нагоди 1025-ліття Хрещення Русі-України, відбудеться освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві. Хочу сказати відразу, що освячення собору не означає завершення його будівництва. Сьогодні наш собор фактично є закінчений як будова, як структура. Закінчений його екстер’єр. Але освячення будь-якого храму це, перш за все, освячення вівтаря, освячення престолу – того жертовника, на якому буде приноситися безкровна жертва.

Було кілька різних думок щодо того, коли потрібно освячувати собор. Одні вважають, що собор потрібно освячувати вже тоді, коли він повністю є закінчений – не тільки ззовні, але теж і всередині: коли вже є готовий розпис, коли вже є іконостас і закінчені всі інші деталі. Натомість наші владики, які тепер були зібрані на Постійному Синоді у Києві, перш за все підкреслили той факт, що для освячення собору необхідно, перш за все, мати збудований вівтар, жертовник. Отож протягом цього часу ми будемо намагатися приготувати, збудувати престіл у Патріаршому соборі і таким чином, відповідно до цих приписів Церкви, наш собор, дефакто, вже буде готовий для освячення. Отож, хочу запросити усіх наших вірних прибути на прощу до нашого Патріаршого собору, яка відбудеться 18 серпня цього року і взяти участь в освяченні нашого Патріаршого собору Воскресіння Христового.

Момент освячення нашого Патріаршого собору, на нашу думку, буде дуже глибоко символічним. Бо, по-перше, прибудуть до Києва паломники з цілого світу для того, щоб відсвяткувати пам’ятку Хрещення Русі-України. З цієї нагоди у Києві відбуватиметься Синод Єпископів нашої Церкви, теж будуть владики зі всіх наших єпархій з цілого світу. Також ми сподіваємося на чисельну присутність запрошених гостей з інших Східних Католицьких Церков Європи, а також Глав Єпископських Конференцій Латинського обряду з різних країн світу. Отож, я думаю, що момент освячення нашого Патріаршого собору в таких обставинах є більш чим знаковий і вагомий. Очевидно, що центральним обрядом освячення собору буде освячення престолу, як я вже казав. Як зазвичай, ми престіл будемо омивати, окроплювати свяченою водою, будемо в нього вкладати мощі наших мучеників, а відтак буде окроплення стін новозбудованого собору ззовні, а також всередині. Ми сподіваємося, що безпосередньо обрядовому освяченню будуть передувати нічні чування нашої молоді, молитва Церкви під час цієї прощі. Після Божественної Літургії, яка буде звершуватися 18 серпня, ми урочисто вийдемо на берег нашого Дніпра. Хочемо там обновити наші хресні обіти, освятити воду, а також, мабуть, ми звершимо обряд Хрещення дорослих, які протягом цього часу будуть готуватися до тайни Хрещення. Отож, чекає нас багато дуже глибоко символічних подій, які назавжди закарбуються в історії нашої Церкви.