«Церква сама прийшла до мене», – Блаженніший Святослав

Блаженніший Святослав – постать, відома багатьом, навіть далеким від життя Української Греко-Католицької Церкви. Будучи Главою УГКЦ вже п’ять років, він займає вагому позицію у житті українського суспільства.

З його думкою рахуються, до нього прислухаються. У свої 45 років, він є духовним батьком для багатьох українців не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами. Після кожної Літургії до нього підходять люди, діляться болем і радістю, розповідають, а він слухає. Та цього разу розповідати буде він. Про свою сім’ю, дитинство, навчання в медичному училищі, поклик до священичого життя та ще про багато моментів, з яких складається його життя.

 

Ваше Блаженство, в якій сім’ї Ви народились? Які найяскравіші дитячі спогади?

Я народився в місті Стрий на Львівщині. Це таке своєрідне і цікаве місто. Цікаве своєю історією, а зокрема тими людьми, яких Господь Бог поставив біля мене в той час. Моя мама була вчителем музики, а батько – державним службовцем і працював на залізниці. Крім того, великий вплив на мене, на мою уяву справили дідусь і бабуся.

Моя мама майже все своє життя пропрацювала в музичній школі і була викладачем класу фортепіано. Якщо говорити про перші спогади, то вони пов’язані з фортепіано. До нас додому приходили учні і постійно лунала музика. Навіть коли моя мама займалася справами домашніми, наприклад, готувала їжу на кухні, то завжди в сусідній кімнаті грали студенти на фортепіано.

У Вас також є музична освіта?

Так, я закінчив дитячу музичну школу в Стрию. Оскільки для мене фортепіано до певної міри було відоме, а скрипка була загадкою, таємницею, тому я зацікавився нею. Моєю вчителькою була рідна мамина сестра. Для мене ці музичні інструменти ніколи не асоціювалися з якимось навантаженням, обов’язком, а лише з цікавістю. Мама вчилася заочно в консерваторії у Львові і працювала, ще як студентка, в Самборі в музичній школі. Часто брала мене зі собою, бо не було з ким залишити. І всі ті коридори, класи музичних шкіл в Стрию і Самборі – то був простір, в якому я виростав. Пізніше, коли я ходив до школи, мама мене брала до музичної школи, щоб робити уроки. Собі уявіть – урок музики. Значить, є письмовий стіл, фортепіано, за інструментом сидить студент чи студентка, моя мама біля неї, а я тут поруч роблю уроки. І мама одним вухом слухає, як грає студент, а тут дивиться, що я роблю. І тільки тоді, коли я все зробив, міг збиратися і йти додому.

 

Тепер ще інколи граєте? Чи є улюблений композитор?

Граю, коли ніхто не чує. Найулюбленіший мій композитор – Антоніо Вівальді. Я його багато концертів грав у музичній школі. Пам’ятаю ті дитячі відчуття такої світлої радісної музики, коли зміг відвідати Венецію вже як студент богослов’я у Римі. Зрозуміти до кінця музику Вівальді можна лише тоді, коли потрапиш в те місто, в якому він жив, і відчуєш рух води у венеційських каналах. Для мене слух став дуже важливим елементом світосприйняття. Особливо коли мова йде про мої перші контакти з церковним життям, зокрема із підпільною Церквою. Я спочатку влився в середовище дяків, співців. Від 13-ти років я співав, вчив гласи, читати старослов’янською мовою Псалми. Могли цілими ночами читати Псалтир над покійними.

 

А хто Вас привів до церкви?

Я б сказав навпаки – Церква прийшла до мене. Тому що в тих роках наші родини були осердям життя Церкви. До церкви не можна було ходити, бо не було куди. Очевидно, була Православна Церква, до якої ми так ставились трохи з обережністю. Була Римо-Католицька Церква, але так само ми відчували, що то не до кінця є те, що відповідає традиції нашого народу. Ось тому духовне життя відбувалося в хаті.

Ходячою енциклопедією історії як Церкви, так і народу, стали для мене дідусь з бабусею. Вони мали на мене великий вплив, через них я увійшов у життя Церкви. До речі, мої дідусь і бабуся були великими приятелями родини Зарицьких. Відомий священномученик Олекса Зарицький приїжджав до нашого дому, служив Літургію.

Моя родина зі сторони батька, який походив з Франківщини, з селища Брошнів-Осада, також була дуже активною в підпільному житті Церкви. Фактично в тому контексті я познайомився з отцем Михайлом Косилою, який був ректором підпільної духовної семінарії на Франківщині. Я служив як кур’єр, перевозячи певні речі з Брошнева до Стрия до Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, які там також мали свою підпільну спільноту.

 

Святослав Шевчук – школяр. Яким Ви були? Як обрали потім медицину і чому з нею не склалось?

Мені моя родина завжди надавала такого імпульсу, що я повинен бути найкращий. Це не був сліпий дисциплінарний примус, а заохочення. Я завжди дуже соромився, коли йшов до школи і не вивчив уроки чи чогось не знав. Я сидів у книжках, ніколи ввечері не лягав спати, поки не закінчив усі домашні завдання і не спакував портфель. Тільки коли портфель був спакований і закритий, ось тоді я молився і лягав спати. Ось такий був щоденний вечірній ритуал. Я закінчив на відмінно восьмий клас і вступив до Бориславського медичного училища. Це був дуже важливий момент у моєму житті – у 15 років я вилетів з сімейного гніздечка. І фактично ніколи до життя в Стрию не повернувся. Для мене Борислав став другим містом, в якому я виростав, якому я дуже багато завдячую. Довкола училища, його викладацького колективу зібралась дуже цікава група справжньої галицької інтелігенції. В Бориславі не було в училищі гуртожитку, треба було жити на квартирі у людей. І мені так пощастило, що я першу частину свого навчання мешкав у польських родинах. І то таких, що в хаті польською розмовляли, виписували всі газети з Польщі. В них навчився польською і читати, і розмовляти.

Ви хотіли пов’язати життя з медициною?

Мені це дуже подобалось. Це була ще одна така складова людського життя і буття, яка мене дуже манила. І в підпільній Церкві казали: «Слухай, тобі треба мати якусь спеціальність таку, щоб тобі дали можливість бути близько людей». Наприклад, митрополит Володимир (Стернюк) працював фельдшером на швидкій допомозі. Отож, такого типу професія для підпільного священика була дуже важливим елементом.

Тобто Ви тоді вже хотіли бути священиком?

Я вже десь так орієнтувався… Коли я повернувся з армії і хотів повернутись до приготування до священства, вже були цілком інакші обставини. Це вже не була підпільна семінарія. Я тоді потрапив у групу, яку формували для навчання в Аргентині на прохання владики Андрія (Сапеляка). Там навчався до 93-го року. Фактично закінчив курс філософії. Це  дворічний курс, який прописаний навчальним планом для приготування до священства.

Це, напевне, була Ваша перша поїздка за кордон?

Очевидно. Ми поїхали на навчання за кордон вперше. То така історія, як ми паспорти виробляли, як візу отримували – треба було аж до Москви тоді їздити! Я між хлопцями був найстарший, тому взяв на себе тягар приготування. Пригадую, коли я в Києві вийшов з Міністерства закордонних справ з паспортами для цілої групи, то йшов по дорозі і співав від щастя. А потім ми опинилися в Аргентині без знання мови. Нас послали на лекцію до салезіанського університету. Я, як добрий студент, сів за першу парту і дуже уважно слухав професора, який викладав логіку. Мені здавалося спочатку, що цілих 45 хвилин він говорить одне речення. Я не міг розрізнити, де фрази починаються, а де закінчуються. А в кінці семестру я вже здавав екзамен іспанською письмово з усіх філософських предметів. Мені було легше, ніж іншим студентам, саме через те, що я знав трошки латину, а іспанська мова – латинського походження. І ось навчання латини в підпільних семінарійних колах, зокрема в покійного отця Михайла Дацишина, потім медична латина в Бориславському медучилищі все ж таки дали мені певні ключі до того, щоб можна було зрозуміти і швидше вчитися мови, ніж це давалося іншим студентам.

Ви знаєте іспанську, італійську, польську, англійську… Маєте якийсь секрет легкого вивчення мов?

Легко вчити мови не буває. Я пригадую, що період перших студентських місяців в Аргентині був дуже важкий і психологічно, і духовно, і мовно. Але треба було себе змусити. І хто вмів себе змусити, той навчився. Один місяць нас вчила іспанську мову сестра-василіянка. І вона таку нам фразу сказала, яка одних знеохотила, а іншим надала тонусу: «Для того, щоб вивчити іноземну мову, треба прив’язати себе до крісла». Треба сісти і вивчити. Тому я вчився, бо інакшого виходу не було. Після іспанської я вчив італійську мову. Після закінчення семінарії у Львові мене скерували на навчання до Риму. Коли я тепер пригадаю свої конспекти з Анджелікуму, зокрема тих перших місяців, то я слухав по-італійськи, а писав по-іспанськи. Потім середина конспекту – мішана мова, а вже кінець був італійським.

Є якась мова, яку б Ви ще хотіли вивчити?

Я би ще хотів навчитися німецької мови. Певні ази я здобув самотужки ще як віце-ректор Львівської духовної семінарії. Так само хотів би трохи краще і глибше  вивчити французьку. Побачимо, що з того вийде.

Як зараз виглядають стосунки з Вашою сім’єю? Чи змінилось щось?

Щось змінилось, щось лишилося сталим. Якщо мова йде про найближчих – тата, маму, тітку Ірину… Коли приїжджаю додому, то всі ранги, титули залишаються за брамою надворі (сміється). Намагаюся допомагати те, що потрібно. Проте я досить мало маю можливості проводити разом з ними час.  Очевидно, що треба завжди підтримувати контакти з родиною, бо ми просто відчужуємося. Ми маємо бути в першу чергу людьми. Є така латинська приповідка, яку я вивчив ще в Бориславському медучилищі: «Homo locum ornat, non ornat hominem locus». Тобто людина прикрашає місце, а не місце людину. Незалежно яке ти місце займаєш, ти мусиш бути собою. Якраз отой родинний контекст дає тобі можливість залишитись собою.

Чи є у Вас похресники? Якщо є – як часто з ними спілкуєтесь?

Маю. Шестеро. На жаль, я не дуже добрий хресний батько, нечасто їх відвідую. Але одного похресника маю в Києві. Бодай Андрійчика тут кожного року на Андрія можу відвідати.

А як виглядає Ваш звичний день? Зважаючи на те, що Ви багато подорожуєте.

Є певний скелет, який я намагаюся тримати незмінним. А є щось, що силою обставин міняється. Такий незмінний скелет – це є молитовне правило: вечірня, утреня, розважання, це  мене ще навчили в підпільній Церкві, духовне читання обов’язково Святого Письма і Отців Церкви, і Літургія. А решта все міняється. Тому що подорожі, зустрічі, години праці, відпочинку часом вносять дуже радикальні зміни. Те, що сьогодні є суттєвим елементом мого щоденного життя, це спілкування з людьми. Люди дуже потребують особистого контакту з Главою Церкви. Коли мова йде про священика чи про єпископа, то тут мати широко відкриті двері для людей – це пріоритет. Багато хто каже, що до мене тяжко доступитися. День має 24 години і ті двері є такі, які є. Їх ширшими годі вже зробити. Але для мене особисте спілкування з людьми є дуже важливе.

Чи вистачає Вам часу на спілкування з друзями, з близькими людьми? 

Чесно, це стає розкішшю, і щораз то більше, на жаль… Я пригадую одне таке запитання: «Блаженніший, у Вас є час?». І я так спонтанно відповів: «Знаєте, я навіть деколи гроші можу мати, бо хтось може пожертвувати, а от час… Час ніхто не може пожертвувати» (сміється). Часами так зауважую, що за 2-3 місяці можу не мати жодного вихідного дня. Хоча попри це все намагаюся шукати якихось моментів, підтримувати контакти зі своїми друзями, своїми священиками, з якими працював у Львівській духовній семінарії. Тепер я знайшов інший спосіб: запрошую до себе в гості.

А все-таки, коли є вільний час, чим займаєтесь?

Можливо, таких три заняття. Перше – це є трошки руху, якогось мінімального спорту. Хоча не завжди є можливість, особливо в подорожах. Я люблю читати. Не тільки переглядати новини, бо то не можна назвати читанням. Мені дуже цікаво слідкувати за богословською думкою. Тому що я завжди вважав, зокрема після мого навчання в Римі, що моя Церква хоче мати мене богословом. Зокрема коли приїжджаю до Риму, за студентським звичаєм відвідую книгарні з богословською  літературою і  завжди одну-другу книжку привожу.

Спорт, читання, а третє?

Музика. Музика мені дуже допомагає відпочивати. Коли справді треба заспокоїтися, повернутися до себе мені допомагає вухо. Ви собі не можете уявити, як я страждаю, коли є поганий спів у храмі. Я не можу молитися взагалі. Мушу пальцем водити, щоб прочитати молитву, бо коли та музика є фальшива, то вона просто мене розбиває зсередини. І в тому є причина, що я дуже часто сам співаю на багатьох Богослужіннях.

Ви так багато подорожуєте. Маєте улюблену країну?

Є дві країни, з якими пов’язана частина мого життя. Це Італія і Аргентина. Коли я був скерований на єпископське служіння до Аргентини, собі навіть в думці не припускав, що колись Аргентину покину. Я справді намагався увійти в ту культуру, в той спосіб життя, мислення, пройти процес інкультурації. Я намагався стати частиною аргентинського суспільства і бути всім для людей, які були повірені моїй пастирській опіці. Я підтримую контакти з тими людьми і досі, переживаю, що робиться на тій чи іншій парафії.

Друга країна – Італія. Це як друга Батьківщина. Якщо порахувати, в якій країні я найчастіше буваю, то це Італія. Там є важливі наші структури. Ми є частиною Вселенської Церкви, і італійська мова – це фактично мова ватиканської дипломатії сьогодні. Студентом впродовж усього свого навчання в Італії, їздив на одну і ту саму парохію. Вона була італійська, тоді не було так багато наших людей, зокрема в тому районі, але я увійшов в ту спільноту. Їздив туди сповідати, то була така моя головна мета. Я дуже багато там пізнав, та спільнота мене прийняла як свого. Через призму такого спілкування з італійською культурою, тим суспільством, я тепер краще розумію процеси, які діються в Європі.

А де б хотіли ще побувати?

Мені здається, що я і так забагато їжджу. Було б цікаво більше пізнати ті країни, де я вже був. Наприклад, США. Мені дуже цікаво бачити природу цієї країни. Бо дехто, хто їде в Америку, подивляє хмародери, матеріальні речі, по магазинах ходить. А я цього дуже не люблю. Є одна частина Америки, де я ніколи не був. Yellowstone National Park, дуже цікава геологічна зона. Думаю, так поверхово їздити по різних країнах не вартує. Краще справді побачити так звані чудеса світу, які заслуговують уваги.

Ви казали, що любите читати. Маєте якусь таку “зачитану” книгу?

Я тут про Шевченка згадаю. Бо то є така книга, до якої я повертаюся весь час. Скільки б не читав, все щось нового знайдеш. Спершу я почув Шевченка, а потім вже почав читати. Це є своєрідна матриця, яка заклала уяву про свідомість народну, національну. Коли мова йде про інших авторів, їх є доволі багато. Дуже подобається Нечуй-Левицький. Надзвичайно! Можна кілька раз перечитувати – ця описовість, та мовна краса, якою він послуговується… Для мене  цікаві твори Куліша. Він є менше знаний. Сьогодні, я думаю, що було б добре, якби хтось видав повне зібрання творів Куліша для того, щоб його удоступнити. Він – одна з постатей в українській літературі, що сформувала сучасну термінологію, якою ми послуговуємося. Нещодавно я перечитав цілу збірку творів Дочинця. Він пише в такий, я б сказав, сапієнціальний спосіб, щось на зразок «Книг мудрості», які маємо у Святому Письмі. Цікаві твори з філософського боку має Оксана Забужко. В часі Майдану я з Оксаною познайомився особисто, вона мені видалась дуже цікавою людиною, цікавим мислителем, яка змушує людей задуматись.

Чи можете пригадати найцікавіші зустрічі у своєму житті?

Кожна зустріч по-своєму унікальна. Колись я як богослов займався такою цікавою темою «Богослов’я зустрічі». Коли зустрічаються дві особи – це дуже таїнственні речі. Я скажу про зустріч, під враженням від якої досі живу. Зустріч з родинами Небесної сотні (20 січня 2016 року – Н.К.). Ну це щось дуже вражаюче. Думаю, що всі ті наступні зустрічі, з ким би я їх не мав, чи то з урядовцями, чи то з дипломатами, чи з церковними діячами, будуть відбуватися через призму цієї зустрічі.

Що Вас найбільше тоді вразило?

Страждання тих людей не обмежується лише болем втрати найдорожчої особи, хоча і то вже є дуже багато. Кожен з них розказував, як один з дуже жахливих досвідів, той момент опізнання тіла, а відтак та вся бюрократична система, яким чином свого рідного можна отримати для поховання. Це жах… Це катастрофа… А тепер, що завдає їм найбільше болю, – вони це назвали «новою Хресною дорогою», це є ті суди, які вони мусять відбувати, і ті всі слідства, які не ведуться чи ведуться без належної уваги. Вони відчувають, що немає політичної волі знайти і засудити злочинців. Ті судові засідання перетворюються на нові катування. Скільки ще терпінь і страждань ці люди мають перенести, щоб суспільство нарешті зрозуміло їхній біль і їхнє горе? Насправді це рани на тілі всього народу. Якщо ми не шануємо їхнього болю, ну то як можна говорити про гідність? Була Революція гідності… А тут гідність простих людей, позначених тим болем, сьогодні так зневажають.

Які завдання бачите перед Церквою сьогодні на тому етапі, на якому є наше суспільство?

Церква завжди є, з одного боку, голосом Божим, яка свідчить і видимо уприсутнює Бога, який є з нами. З іншого боку, Церква покликана бути голосом сумління, сумління нашого народу і теж голосом людей. Сьогодні всі живуть на знеболювальних таблетках. Хтось би хотів знечулити цей біль, а не лікувати саму рану і саму причину. І це один з тих видів служіння, які Церква повинна зробити. Бути поруч тих людей. Ми не можемо цей біль забрати. Не можемо. Ми можемо його розділити. Це є наше завдання сьогодні.

Чи є у Вас мрія і що робите для її втілення?

Я, можливо, скажу трохи високо, але я думаю, що мрія має бути високою. І мета має бути висока. Я б дуже хотів, щоб кожна людина зустріла живого Бога, бо ми всі підсвідомо Його шукаємо. Шукаємо правди, справедливості, шукаємо безпеки, щастя в тому всьому, що ми переживаємо. А це все не є щось, це є Хтось. Бог є правдою, справедливістю. Бог є нашим життям, нашим захистом і нашим щастям. Тому, поки ми не зустрінемо живого Христа, який є присутній між нами, ми завжди будемо шукачами, які завжди будуть блукати і стреміти до тої цілі. А що я роблю для того, щоб мрія здійснилась… Знайомлю їх з Богом. Та мета є дуже висока. Якщо ми її хоча б трошечки виконаємо, то тоді кожен з нас проживе своє життя на цій землі недаремно.

Розмовляла Наталя Критович
Кана, № 4, квітень 2016 року

www.facebook.com/zhurnal.Kana

«Важливо не знеохотитися в нашій борні, бо те, проти чого ми боремося, – прояви нечистого духа», – із Великоднього послання Глави УГКЦ

Уже третій рік ми зустрічаємо Христову Пасху в контексті нового для українського народу хресного ходу – війни і знущання з боку сил зла. Однак цей день щоразу оновлює нас у радості й надії Божих дітей, упевнених у Господній перемозі над диявольськими підступами, брехнею і злобою.

Йдеться у Великодньому посланні Глави Церкви Блаженнішого Святослава.

Блаженніший Святослав, наголосив, що говорити про Ісуса Христа на хресті розп’ятого, тепер стало так само проблематично, як і в часи ранніх християн. Та в кожному поколінні знаходяться ті, що «бачать Божі шляхи, ті, що вміють бути тихими Божими агнцями історії свого народу, ті, що наслідують Божу покору, лагідність і дух жертви, ті, що усвідомлюють – що хрести й терпіння не тільки минають, але що без них немає воскресіння». Такими  є ті,  хто зараз жертвує своїм життям за нашу свободу і незалежність. «У воскреслому Ісусі, нашому невинному Агнцеві, відкривається нам пасхальна цінність їхньої чистої жертви, що виводить нас з дому неволі,  – відкривається нам зміст терпіння всієї України на зорі нового тисячоліття.», – додає автор послання.

Далі Предстоятель УГКЦ підбадьорює: «Важливо не дати себе ні звести, ні знеохотити в нашій борні, бо те, проти чого ми боремося, – прояви нечистого духа, який трясеться, валиться на землю, піниться і качається, бо знає, що в крові пасхального непорочного Агнця настав йому кінець».

«Воскреслий Господь кличе нас до досконалості. Утім, джерелом усякої досконалості є лише Він сам – наш Спаситель, який робить довершеним та справді цінним і тривким плід нашого зусилля. Коли нам ще далеко до досконалості, коли наша держава ще не є такою, про яку ми мріємо, не сміймо відмовитися від нашого зусилля – будувати, жити і змагатися за Бога і Україну, бо Христос – наша Пасха!», – вітає із святом Воскресіння ГНІХ Глав УГКЦ.

Великоднє Послання Блаженнішого Святослава

Високопреосвященним і преосвященним владикам, всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви

Христос воскрес!

З дівственного лона з’явився первенець – Христос,
якого, як людину, Агнцем названо
і непорочним, бо не зазнав гріховної скверні.
Він – наша Пасха і, як Бог істинний, досконалим зветься.

Пісня 4 Канону Пасхи

Дорогі в Христі!

Сьогодні ми знову по всій Україні й на поселеннях вітаємо одне одного зі світлим святом Воскресіння Христового. «Христос воскрес!» – цей благовісний привіт для нас, християн, є початком і кінцем нашої проповіді, серцевиною нашої віри, основою нашої надії та звершенням нашої любові. Хоч це вже третій рік, коли ми зустрічаємо Христову Пасху в контексті нового для українського народу хресного ходу – війни і знущання з боку сил зла, цей день щоразу оновлює нас у радості й надії Божих дітей, упевнених у Господній перемозі над диявольськими підступами, брехнею і злобою.

З дівственного лона з’явився первенець – Христос, якого, як людину, Агнцем названо.

Яка незбагненна глибина Божого милосердя до людини! Господь «не одвернувся до краю від створіння свого, яке Він створив, і не забув діла рук своїх» (див. Анафора Літургії Василія Великого). У переломний момент людської історії Творець Всесвіту тихо, без великого розголосу увійшов в людську історію в спосіб нечуваний і неочікуваний. Єдинородний Божий Син став первенцем Діви з Назарета, щоб як єдиний святий і непорочний, без гріховної плями, принести себе в жертву спасіння нашого ради.

Чи потребує Господь Бог людської жертви? Зовсім ні! Це ми, що створені на Божий образ і подобу, маємо потребу посвятитися Йому, упорядкувати своє життя згідно з Божими заповідями, визнати, що все, чим ми є, належить Йому. Єдиний, хто був здатний принести таку досконалу жертву Небесному Отцеві, – Богочоловік, Ісус Христос, непорочний Агнець, який, хоч сам невинний, від імені всього людства віддав себе Богові і своїм воскресінням із мертвих простелив нам шлях до вічного життя.

Він – наша Пасха і, як Бог істинний, досконалим зветься.

Старозавітна Пасха згадує знаменну подію, коли Господь визволив свій вибраний народ з єгипетської неволі, а смертоносний ангел обминув кожний дім, двері якого були позначені кров’ю пасхального ягняти. Власне, перше значення єврейського слова «песах», яким було названо свято, вказує на образ Божої кари, яка «обходить», «обминає». Тож коли ми співаємо, що Христос – наша Пасха, то звеличуємо Того, через кого маємо можливість уникнути наслідків наших гріхів, але якщо твердо вирішимо вийти з дому неволі гріха і пристрастей, якщо покаємось і підемо слідами Його Євангелія. Він бо спас нас своєю кров’ю! «Знайте, що не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавлені від вашого життя суєтного, яке ви прийняли від батьків ваших, а дорогоцінною кров’ю Христа, непорочного й чистого ягняти, передбаченого перед заснуванням світу і об’явленого, ради вас, останніми часами» , – читаємо в Першому посланні  апостола Петра (1, 18-20).

Це слово спасіння, одначе, сприймає не кожен. Говорити про Ісуса Христа – Агнця на хресті розп’ятого, у сучасних обставинах так само проблематично, як це було в часи ранніх християн. Усвідомлюючи це, святий Павло казав: «Бо слово про хрест – глупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося, сила Божа. Писано бо: Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу!» (1 Кор. 1, 18-19). Хоча Христове Євангеліє проповідується вже майже дві тисячі років, часто стається так, що світ, навіть той, який вважає себе християнським, далі розуміє тільки мову багатства, сили, зброї та влади. Прояви безумства сильних світу цього ніколи не зникають з арени історії. Навпаки, набирають різних форм: імперій, рейхів, союзів, федерацій – на чолі з людьми, які ставлять себе на місце Бога, а власну ницість накидають іншим як мірило істини.

Проте водночас у кожному поколінні знаходяться ті, що бачать Божі шляхи, ті, що вміють бути тихими Божими агнцями історії свого народу, ті, що наслідують Божу покору, лагідність і дух жертви, ті, що усвідомлюють – що хрести й терпіння не тільки минають, але що без них немає воскресіння. Такими в нинішніх обставинах є тисячі синів і дочок нашого народу, які жертвують своїм життям за нашу свободу і незалежність. У воскреслому Ісусі, нашому невинному Агнцеві, відкривається нам пасхальна цінність їхньої чистої жертви, що виводить нас з дому неволі,  – відкривається нам зміст терпіння всієї України на зорі нового тисячоліття.

Найчастіше саме в слабкості та немочі проявляється Божа сила і мудрість. Тому важливо не дати себе ні звести, ні знеохотити в нашій борні, бо те, проти чого ми боремося, – це прояви нечистого духа, який трясеться, валиться на землю, піниться і качається, бо знає, що в крові пасхального непорочного Агнця настав йому кінець (пор. Мр. 9, 17-27). Воскреслий Христос, який через страждання і смерть переводить нас у воскресіння та життя вічне, приходить до нас сьогодні, показуючи рани на своєму прославленому тілі. Як колись до наляканих апостолів, каже до нас, своїх учнів: «Чого стривожились? Чого ті сумніви постають у серцях ваших?» (Лк. 24, 38).

Скільки ми вже пережили «неможливого», що стало можливим для тих, хто твердо тримався віри у воскреслого Господа! Сімдесят років тому лукавий уже не вперше задумав розіп’яти наш народ і загнати нашу Церкву в гріб. Однак вона, на подив усього світу, воскресла і стала сильнішою ніж будь-коли у своїй історії. На Львівському псевдособорі 1946 року ворог намагався в насильницький спосіб відірвати нас від єдності з Наступником апостола Петра. Проте сьогодні ми є живими свідками того, як кров мучеників та ісповідників нашої Церкви запечатала навіки це католицьке єднання і стала силою невмирущості й воскресіння України, знаком єднання її народу та рушієм оновлення її суспільства. Саме в такому свідченні віри у воскресіння можливе і справжнє єднання Церков України, відновлення єдиної Церкви київського християнства, яку передав нам у спадок рівноапостольний князь Володимир.

Дорогі в Христі! Воскреслий Господь кличе нас до досконалості. Утім, джерелом усякої досконалості є лише Він сам – наш Спаситель, який робить довершеним та справді цінним і тривким плід нашого зусилля. Коли нам ще далеко до досконалості, коли наша держава ще не є такою, про яку ми мріємо, не сміймо відмовитися від нашого зусилля – будувати, жити і змагатися за Бога і Україну, бо Христос – наша Пасха!

Вітаю всіх вас з нинішнім святом, чи, краще, з нинішньою духовною перемогою Ісуса Христа над ворожою силою і над царством зла. Ще раз усім вам, в Україні й на поселеннях сущим, засилаю свої сердечні вітання. Щиро зичу вам благословенних свят Воскресіння Господнього, смачної свяченої трапези та світлої пасхальної радості!

Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!

Христос воскрес! Воістину воскрес!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
20 березня 2016 року Божого

Блаженніший Святослав бере участь у святкуваннях 1050-річчя Хрещення Польщі

14-15 квітня у польських містах Гнєзно і Познані відбуваються урочисті заходи з нагоди святкування 1050-річчя Хрещення Польщі. У ювілейних урочистостях беруть участь Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, владика Євген (Попович), Архиєпископ і Митрополит Перемишльсько-Варшавський, владика Володимир (Ющак), Єпарх Вроцлавсько-Гданський, і владика Мілан (Шашік), Єпарх Мукачівської греко-католицької єпархії.

У рамках святкувань 14 квітня, об 11.00, у Вищій духовній семінарії в Гнєзно було проведено 372 пленарне засідання Польської Єпископської Конференції. Основні теми: значення ювілею Хрещення Польщі для сьогодення, Всесвітній день молоді і проблема біженців.

Того ж дня у Гнєзненському катедральному храмі було відслужено урочисту Літургію.

15 квітня у Познані, де у 968 році було засновано першу дієцезію, за участю Президента Польщі буде проведено Національну асамблею, а відтак урочисту Божественну Літургію.

Блаженніший Святослав завершить свій офіційний візит до Польщі 16 квітня.

Фото: episkopat.pl

«Святкування 1050-річчя Хрещення Польщі важлива подія для всієї Європи», – Блаженніший Святослав

«Святкування 1050-річчя Хрещення Польщі має важливе значення не тільки для польського народу і держави, а й для всієї Європи», – сказав Блаженніший Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви, який бере участь в ювілейних урочистостях в Гнєзні та Познані.

Подібні ювілеї, за словами Блаженнішого Святослава, пригадують і зобов’язують нас, християн, до побудови культури людського життя та автентичної цивілізації правди і любові в Європі та всьому світі.

Святкування 1050-річчя Хрещення Польщі важливе не тільки для Польської Держави, а й для всієї Європи. Коли ми говоримо про Хрещення, то маємо на увазі передусім коріння, фундамент суспільства і всієї християнської культури. Якщо ми хочемо відновитися і рости, то повинні постійно повертатися до джерел. “Ad Fontes” (до джерел) – це не тільки девіз Еразма Ротердамського, яким керувалася Європа в епоху Відродження, а й для нас, християн. Тим “Fontes” для нас є Хрещення. Вода Хрещення відроджує нас до нового життя в Ісусі Христі.

Якщо ми говоримо про реальний розвиток цивілізації, то мусимо знати «джерело», з якого тече вода, а тим  джерелом є Таїнство Хрещення. З нього Європа народилася і з нього може відродитися. Ось чому це так важливо для польського народу, який повинен розвивати свою християнську ідентичність в єдиній Європі. Святий Папа Іван Павло II сказав, що нашим завданням є будувати культуру життя, яка може бути зреалізована тільки тоді, коли буде відкрита на вічність. Якщо ж європейська культура не буде розвиватися, будучи відкритою на свої коріння і понадісторичні європейські цінності, це призведе до деградації її до культури смерті. Тоді ми знищимо скарби, отримані від наших предків.

Коли ми не шануємо гідності людського життя, котра є суб’єктом історії і основою всіх цивілізацій, то не створюємо умов, в яких життя може розвиватися, а навпаки – ми руйнуємо життя. Тоді ми живемо в ілюзії суспільства багатого, комфортного і ситого.

“Отже, святкування 1050-річчя Хрещення Польщі зобов’язує нас, християн, будувати культуру людського життя, цивілізацію правди та любові в Європі і в усьому світі”, – сказав Блаженніший Святослав.

www.cerkiew.net.pl

«Священики повинні подавати особистий приклад протидії корупції», – Глава УГКЦ

У зціленні від морального зла (корупції) особлива роль належить священикові. Саме священикам Господь доручив дбати про спасіння людських душ. А особливим джерелом звільнення від гріха корупції як усього суспільства, так і кожної особи зокрема, є Святе Таїнство Сповіді.
Звертається Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав до священнослужителів у Посланні до священиків на Страсний тиждень.

Глава Церкви подає священикам кілька практичних принципів, які будуть корисними під час уділювання Святого Таїнства Покаяння, зокрема у випадку гріхів корупції. «Передусім потрібно пам’ятати, що гріх корупції, подібно як і гріх крадежу, може бути тяжким або легким залежно від великої або малої матерії такого вчинку. З’ясовуючи стан сумління пенітента, слід мати на увазі, що особиста відповідальність за цей гріх може бути більшою або меншою відповідно до повноти усвідомлення та добровільності вчинку, як також певних обставин, які впливають на нього», – наголошує він.

Далі він додає, що покута за гріх корупції повинна бути відповідною до його важкості: «Коли особа, що приступає до Святого Таїнства Сповіді, свідомо і добровільно відмовляється покаятися у вчиненому гріху корупції чи не виявляє жалю за цей проступок, не постановляє виправитися та уникати цього гріха в майбутньому, то сповідник не може уділити такій людині благодаті розрішення та не повинен допускати її до Святого Таїнства Євхаристії».

Душпастирям же слід мати на увазі, що гріх корупції за своєю природою часто пов’язаний із нанесенням поважної шкоди як поодиноким особам, так і суспільству. Тому необхідною передумовою для дійсного розрішення є готовність пенітента зробити все, що в його силах, щоб виправити завдану кривду. Без вияву такої готовності священик не повинен уділювати розрішення.

«Ви, достойні отці-душпастирі, повинні подавати особистий приклад у протидії корупційним вчинкам. Тож ваше особисте життя, ваші наміри, думки та життєві горизонти мають скеровувати наших вірних до євангельських ідеалів правди і добра, на основі яких зможе преобразитися і все наше суспільство», – настановляє Предстоятель Церкви.

Насамкінець Блаженніший Святослав застерігає від симонії: «Коли хтось, будучи заплямований гріхом корупції, торгує святими речами чи через хабарництво шукає церковних урядів, то зневажає Духа Святого, що діє в Церкві, підриває в людей віру в Бога та прирікає на вічну погибель власну душу».

«У свято Христового Священства хочу від усього серця ще раз привітати вас, наші священнослужителі, подякувати всім тим, які чесно і віддано здійснюють своє служіння, не шукаючи людської похвали, але тільки прагнучи спасіння повірених їм душ», – привітав душпастирів Блаженніший Святослав.